Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

не з собаками, і вже в зграї і на волі по-вовчому завивати для свого задоволення.

— Ти собака, — так часто називала Альбіна Вітольда у хвилини, коли сімейна сварка сягала апогею. — Чуєш, собако? Аби не ми, ти б давно здох десь під київським парканом або старим каштаном...

— Про що ти замислився? — Роксана обійняла його.

— Згадав маму. Збирався до неї поїхати. Та все ніколи.

— Зателефонуй. їй буде приємно.

— А й справді. Я так і зроблю... — він узяв слухавку. Але тут почав тріщати урядовий телефон. Миронович облишив мобілку.

— Якось іншим разом, — ніби виправдовувався він. — Папа телефонує.

Миронович підхопився з місця, став на повний зріст. Короткими словами, як одиночними пострілами з кулемета, пострілював у телефон:

— Так. Так. Так. Згоден. Розумна думка. Дякую. Зараз. Приїду. Розповім. Є ідея. Гадаю, непогана. Ні. Але... Гаразд.

— Про що він?

Та все про те саме, що й ти. Чи я придумав що-небудь? Час минає, виборча кампанія набирає обертів, кандидат — очки. Я сказав, що так. Є гарна ідея. Сказати, що твоя?

— Любий, я для тебе живу, я для тебе дихаю... Мені слава не потрібна...

— Ти не образишся, якщо цю ідею з пігмеями я припишу собі?

— Що ти, любий, я буду щаслива. Аби тільки твій шеф її схвалив. А може, йому й не казати. Ти ж знаєш — таємниця на двох — не таємниця. А на трьох — це просто розголос.

— Ти маєш рацію! Що ж робити? Я вже сказав — є ідея. Гарна ідея.

— Подай абстрактно. Мовляв, так і так. Як ви на це?.. Хай твоя ідея стане його ідеєю. Начальство це любить: ідеї підлеглих приписувати собі. Папі це вигідно з обох боків: вигорить твій задум — він стає задумом начальника, прогорить твій задум — він залишається задумом підлеглого. Ще можна й по шиї дістати.

— Що ж, я поїхав, — Вітольд поцілував її в щічку.

— Не зрозуміла, любий. Невже дні прози настають? А ще ж не осінь — весна. Навіть не середина літа.

Він поцілував її в губи.

— Не так, любий, цілуються. А отак... Як і вперше... І так буде завжди... З мого боку...

— З мого — також. Я побіг, — Миронович послав їй ще й повітряний поцілунок і, окрилений, помчав униз, перебираючи швидко сходинку за сходинкою.

Бігати униз по сходах він не любив. Він намагався бігати по сходах швидко тільки вгору. В цьому він вбачав щось символічно мрійливе, що мало обов’язково збутися. Униз йшов завжди не поспішаючи.

«Чому я порушив сьогодні свій принцип?» — запитав сам себе і сповільнив ходу. Хотілося навіть розвернутися і пробігти швидко вгору, а тоді повільно-повільно спуститися вниз.

Унизу вже стояв Антоша. Він подав Мироновичу ключі. З дачі Миронович сам любив їздити в авто. Так любив Папа. Підлеглі наслідували патрона.

Миронович сідав у шестисотий «Мерседес» і чомусь завжди, натискуючи на акселератор, сам собі казав: «На такому «Мерседесі» навіть Адольф Гітлер не їздив!!!» Внутрішній голос йому відповідав: «Бо тоді таких "Мерседесів" ще не було. І Сталін не їздив».

Ідучи на зустріч з Папою, Миронович тепер, напередодні передвиборної кампанії, часто розмірковував. Інколи навіть заговорювався і дискутував сам з собою вголос. Обставини, що склалися на його любовних фронтах, не йшли йому на користь. Він зовсім заплутався і, здається, не бачив з цієї ситуації ніякого виходу. Не позбавлений здорового глузду, перш за все він пам’ятав про становище, яке він займав у суспільстві. До того ж виношував план — чи не піти у президенти? Він ніде й ніколи не висловлювався щодо малоосвіченості, неотесаності і воістину справжньої провінційності, або й абсолютної відсутності інтелектуальних чи енциклопедичних знань у Папи, як він називав президента, випадково обраного народом. Академік Ераст Ластовецький взагалі обзивав його «бригадиром городньої бригади». Інколи в своїх безжалісних оцінках йшов ще далі — казав, що з нього не вийшло б і доброго гицеля, йому б бути помічником єгеря і заганяти на мисливців звіра, а він кермує такою державою. Воістину народ заслуговує на того правителя, якого сам обирає. Миронович більше думав про себе, проводив світові паралелі, згадував, як радянська ідеологія принижувала кандидата в президенти США Рональда Рейгана, зневажливо називаючи його голлівудським актором і посереднім ковбоєм. Невисокої думки він був і про красеня Клінтона, в якому знаходив дещо спільне з собою, тільки не у вроді, а в розбещеності: там — Моніка Лівінськи, тут — Міла Бездух. Техаським рейнджером обзивав він Буша-молодшого і доходив висновку, що він на кілька голів, якщо глянути в корінь, вищий за цих президентів, не кажучи вже про неотесаного Папу, з яким деякі президенти соромляться навіть сідати поруч і вигадують перед світовою громадськістю правила з етикету, що відповідно до протоколу вибирають не англійський, а французький алфавіти.

Висуванство Мироновича в президенти мало б ще й інший бік медалі — це раптова зміна стосунків між Папою і ним. Президент одразу б перейшов по відношенню до нього від любові до ненависті, як це в Папи спостерігалося до усіх без винятку претендентів. Адже його попередник уже аналогічний урок отримав, незважаючи на золоті акції, які золотим дощем падали на далекі закордонні рахунки на ім’я президента. Чим скінчив один з кандидатів у президенти? Закордонною в’язницею, а міг би й найпочеснішим похованням на Байковому кладовищі, коли б своєчасно не перетнув рідний кордон рідної держави. Папа мав намір йти на черговий термін, або й, по азіатському, залишитися президентом довічно. Всі оті розпатякування перед електоратом, що він збирається на заслужений відпочинок, були нічим іншим, як пробним каменем — що скаже електорат? Чи він часом несподівано не закричить, вийшовши на майдани й вулиці сіл і міст, і чи не напише на своїх транспарантах:

«Хочемо Папу!»

У суспільстві, у повітрі літала ще одна думка: громадськість гадала, що Папа з дня на день назве ім’я свого наступника і передасть йому всю повноту влади. Серед цих імен називалися Миронович і Валяй. «Газотрейдер» одразу вхопився за цю ниточку і поспішив спочатку ощасливити кейсом з місткістю у півтора мільйони доларів Папу, а тоді й утішити Мироновича двійкою «міс красунь» з екзотичним обідом на животі,