Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

можу осягти загальну ідею закону природи…

— І не для того, щоб обговорювати закон природи. Ви, отче, маєте дивовижний хист ухилятися від справжнього предмету розмови.

— Якого предмету, ваша превелебносте?

— Скандалів, що їх ви спричинили своєю поведінкою.

— Але ж якщо мене звинувачено в брехні… хіба це не лежить у сфері теології моралі?

— Я дуже, дуже силкуюся повірити… — І в єпископа знову вихопилось тяжке зітхання, тож отець Кіхот з жалем і воднораз із деяким задоволенням подумав, чи його, бува, не мучить ядуха. — Повторюю: я дуже силкуюся повірити, що ви серйозно хворі й просто не усвідомлюєте, в якому небезпечному становищі опинились.

— Ну, як я гадаю, це стосується нас усіх.

— Нас усіх?

— Я хочу сказати: коли ми починаємо думати.

Єпископ видав якийсь дивний звук, що нагадав отцю Кіхотові кудкудакання котроїсь із Тересиних несучок.

— От-от, — сказав єпископ, — до цього я й вів. До небезпечних думок. Ваш супутник-комуніст, поза всяким сумнівом, спонукав вас до таких…

— Не те щоб спонукав, ваша превелебносте. Він тільки дав мені поштовх. Ви знаєте, тут, у Тобосо… я дуже прихильно ставлюся до власника автомайстерні (він так добре дбає про мого Росінанта!), а от різник, той людина доволі ница… ні, я зовсім не хочу сказати, що ниці люди такі вже запеклі мерзотники, і, звісно, є черниці, які печуть чудові пироги, — але в цій своїй відпустці я відчув таку волю…

— Дуже небезпечну волю, судячи з усього.

— Але ж цю волю дав нам Господь, хіба не так? Тим-то його і розп’яли.

— Волю! — промовив єпископ, і це прозвучало, наче вибух. — Волю порушувати закон? Вам, монсеньйорові! Волю дивитися порнографічні фільми? Допомагати вбивцям?..

— Та ні, я ж вам казав — він не влучив.

— А той ваш супутник… Комуніст! Розмови про політику…

— Ні, ні. Ми розмовляли про речі поважніші, ніж політика. Хоч мушу визнати: раніше я й подумати не міг, що Маркс так благородно виступав на захист церкви.

— Маркс?!

— Його просто не розуміють по-справжньому, ваша превелебносте. Запевняю вас.

— Які ж книжки ви читали в цій своїй… незвичайній виправі?

— Я завжди беру із собою святого Франціска Сальського. Цього разу, щоб зробити приємність отцеві Еррері, взяв і отця Герберта Йоне. А мій друг дав мені почитати «Комуністичний маніфест»… Ні, ні, ваша превелебносте, ця книжка зовсім не така, як ви думаєте. Певна річ, я не можу погодитися з усіма Марксовими думками, але він дуже зворушливо віддає належне релігії, говорить про «священний трепет релігійного екстазу».

— Не можу я більше сидіти тут і вислуховувати маячню хворої людини, — сказав єпископ і підвівся.

— Я й так затримав вас надто довго, ваша превелебносте. Своїм приїздом до мене ви виявили велике милосердя. Доктор Гальван скаже вам, що я зовсім не хворий.

— Тілом — можливо. Гадаю, вам потрібен лікар іншого фаху. Я, звісно, пораджуся з доктором Гальваном перед тим, як написати архієпископові. І молитимуся за вас.

— Я дуже вдячний вам за ваші молитви, — сказав отець Кіхот.

Він помітив, що, збираючись іти, єпископ уже не підставив йому персня для цілунку. І отець Кіхот дорікнув собі, що розмовляв з єпископом у надто вільній манері. «Засмутив я бідолаху, — подумав він. — З єпископами, як і з дуже бідними й темними людьми, належить поводитись особливо делікатно».

З-за дверей до нього долинало перешіптування. Потім клацнув ключ у замку. «Отже, мене ув’язнено, — подумав отець Кіхот, — так само, як Сервантеса».

Розділ другий

Як отець Кіхот удруге вирушив у мандри

1

Отця Кіхота збудив сигнал автомобіля — «ту-ту-ту». Навіть ще не прокинувшись, він упізнав ні на чий інший не схожий голос Росінанта, — жалісний погук, без тіні гніву, досади чи нетерпіння, властивих великим машинам, привітний погук, який просто сповіщав: «Якщо я тобі потрібен, я тут». Отець Кіхот одразу ж підійшов до вікна й визирнув, але машина, як видно, стояла десь за рогом, бо він побачив тільки якесь ясно-синє авто, а не своє іржаво-червоне. Отець Кіхот подався до дверей, зовсім забувши, що вони замкнені, і поторгав ручку. Озвалася Тереса:

— Тихше, отче. Дайте йому ще хвилинку.

— Кому?

— Таж отець Еррера пішов приймати сповіді, а як нікого не буде, він довго в сповідальні не сидітиме, то я й сказала тому хлопцеві з автомайстерні, щоб мерщій біг до церкви, поки отець Еррера ще там, та висповідувався якомога довше, аби той був при ділі.

Отець Кіхот почував себе так, наче з місяця впав. Не один десяток років прожив він у Тобосо, але щоб отаке… Звідки ж ця переміна?

— Ти можеш відімкнути двері, Тересо? Росінант повернувся.

— Та знаю, знаю. Зроду б не подумала, що це він, бідолашка, весь такий синій, і навіть номер на ньому новий.

— Будь ласка, відімкни, Тересо. Мені треба побачити, що сталося з Росінантом.

— Не можу, отче, бо не маю ключа. Та ви не потерпайте, він подужає, тільки дайте йому ще якусь хвилину.

— Хто «він»?

— Мер, хто ж іще.

— Мер? Де він?

— У вашому кабінеті, де ж йому бути. Марудиться із шафою, яку замкнув отець Еррера. Взяв у мене велику шпильку й пляшку оливи.

— А олива навіщо?

— Не знаю, отче, але я йому вірю.

— А що там у шафі?

— Ваші штани, отче, і вся верхня одіж.

— Коли він може відімкнути шафу, то чого ж не відімкне ці двері?

— Та й я про це питалась, а він мені щось про черги.

Отець Кіхот набрався терпіння й став дожидати, хоч цьому аж ніяк не сприяли Тересині коментарі за дверима.

— Ой, я думала, він уже відчинив шафу, одначе замок не піддається, то тепер він ще взяв одну з бритовок отця Еррери. Ото буде тепер шелесту, бо отець Еррера щораз їх перелічує… Ой-ой, зламав бритовку!.. Боже правий, колупає шафу панотцевими ножичками… Почекайте, почекайте… ще трохи терпцю… Ну, хвалити Бога, вже відчиняє!.. Тільки б він ваші двері швидше відімкнув, а то отець Еррера ось-ось вернеться. Не зможе ж той хлопчина без кінця щось вигадувати, аби затримати його…

— Як ви там, отче, гаразд?

— Та я гаразд, а що ви зробили з Росінантом?

— Зупинився у свого приятеля у Вальядоліді, і той навів на нього марафет, щоб не впізнали жандарми, принаймні з першого погляду. Зараз я візьмуся до ваших дверей.

— Це не обов’язково. Я можу вилізти крізь вікно…

Ще добре, думав отець Кіхот, що ніхто не бачить, як парафіяльний священик у самій піжамі вилазить з вікна й стукає у власні двері. Тереса сором’язливо