Читати книгу - "Холодний Яр"

тому, що на дворі вже сіріло, — зрозумів, що бігав принаймні півтори години. Вже розвиднялося, а я у місті, в одній сорочці...

Ноги відмовлялися вже нести. Нестерпно пекла спрага. Насилу перелізши якийсь паркан — падаю у закуток подвір’я між будинком і садом. Пса не чути. Посидівши на землі хвилинку з замкненими очами — з жахом стверджую, що вже зовсім видно. Десь недалеко розляглося два стріли. «Особотдєл» міг оточити передмістя військовою частиною і зробити облаву. Бачу перед собою двері до льоху із закладеною кілочком клямкою. Машинально встаю і відімкнувши їх захожу до середини. Двері були старі і приставали нещильно. Притримавши крізь щілину клямку двома пальцями, просуваю два пальці другої руки і закладаю кілочок на місце.

Спускаюся кілька ступенів у низ і сідаю на сходах, важко віддихуючи. Відпочивши зважую положення. Добре як у льоху знайдеться де заховатися, щоби непомітним перебути до вечора. Хто знає до чийого льоху я попав?! Може тут живе який жид або комуніст, що відразу ж віддасть мене в руки чекістів. Зійшовши по сходах, відчиняю і зачиняю за собою ще одні двері.

Спрага пекла так немилосердно, що рішаю проковтнути трохи вогкої землі як що знайду її у льоху. Розставивши у темряві руки, починаю обмацувати приміщення. Ідучи по під стіною натикаюся на зроблене в ній заглиблення з полицями. На одній із полиць попався під руки гладущик. Пускаю до нього на розвідку пальця і переконуюся, що в ньому щось холодне й мокре. Не досліджуючи більше, перехиляю гладущик і жадібно випиваю більшу половину квасного молока із сметаною. Обійшовши льох не знаходжу в ньому нічого, окрім бочки, що стояла в куті перевернута до гори дном. Це мене задовольняє. Під бочкою можна пересидіти до вечора. Але за мною залишився слід: недопитий гладущик з молоком. Обміркувавши, випиваю ще трохи, а решту перевертаю на полиці, щоби звалити вину на якогось кота, або щось невідоме.

Перекинувши бочку влажу до неї і з трудом ставлю у попереднє положення. Судячи по досить немилому запаху, це була бочка невимита ще добре після квашення огирків або капусти. Колись може служила для іншої цілі, бо мала в боці, не забиту під цей час, дірку від чопа. Повернувши її тою діркою до дверей, скорчений, з колінами під бородою, — засипаю тим тривожним важким сном, у якому можна все чути і не мати сили прокинутися.

Пробудившися, чую голоси, що долітали через стелю-підлогу із хати. Ніколи до того я не припускав, що із льоху так виразно можна чути розмову. Надзвичайно утішило мене те, що в хаті розмовляли по українськи. Та були ж і українці — вороги, що із-за користи чи «ідейно» — працювали на ворога...

Із розмови здогадуюся, що господиня збирається на ринок.

Коли вернулася, чую як роззлощеним голосом оповідає чоловікові, що на площі збирається мітінг з музикою.

— Всі мітінги та музики, а народ бідний з голоду пухне. Насилу трохи картоплі роздобула...

Пізніше до хати зайшов ще якийсь мужчина і пожартувавши з господинею відносно «меню» на обід — став оповідати, що цієї ночі утік хтось з-під розстрілу коло тюрми. До восьмої години міліція та червоноармійці по садах і городах нишпорили. До декого до хат заходили, по хлівах шукали.

— Слава Богу — хоч одна душа вирятувалася! — забренів голос господаря. — І коли це кінчиться! Що ночі стріляють, стріляють — і кінця не видно. Шмаркаті жиденята поодягали револьвери тай знущаються над українським народом...

Цього було досить, щоби я почув себе під бочкою як у «власній» хаті...

Гість пішов. Господиня крикнула дитині, щоб відчинила льох — най провітрюється. До льоху увірвалося денне світло і по сходах збігла гарненька дівчинка може років десяти. Побачивши розлите молоко — сплеснула рученятами і побігла на гору. З подвір’я донісся її «трагічний» крик, що молоко пропало. З’явилася господиня з чоловіком. Глянувши на «утрату» жінка теж сплеснула руками.

— Скільки разів казала я тобі — зроби яку полапку на тих проклятих щурів! З чим я тобі тепер, з хроном, чи з яким чортом картоплю дам їсти?!

— Не шуми, стара, — лагідно одізвався господар, — добре, що картопля є. Може ще й картоплі скоро не дістанеш...

Господиня зм’якла.

— Ти б викинув цю бочку на двір — най висмердиться.

— Колись викину та випаримо. Все рівно на дворі покидати на ніч не можна. Он у сусідів вкрали. Що попадеться — на паливо тягнуть.

По їх відході я знову заснув, прокидаючися від кожного звуку. Коли в проході до льоху стало темніти — вилажу тихо із-під бочки і, розправивши задубілі члени — сідаю за нею в куті, прислухуючися до розмов в хаті.

Роздумую, чи звернутися за будь-яким одягом до господарів, чи як добре стемніє — вибратися, поки зійде місяць за місто. Жита та пшениці вже високі. Годуючися їх зеленим зерном, якось доберуся до своїх сіл. За дві-три ночі, дев’яносто кілометрів пройду. Господарі можуть налякатися і наробити шуму. Краще не ризикувати. Коли стемніло, чую як господиня звертається до чоловіка.

— Іди зачини льох. Та візьми замкни на колодку, а то справді ще хто бочку на дрова потягне — не буде у чому й капусти на зиму наквасити.

Перспектива бути замкненим у льоху — мені не посміхалася, бо вибиваючи силою двері, можна наробити такої тривоги, що й міліція прибіжить.

Постановляю переговорити таки з господарем, коли він прийде замикати. Якщо справа обернеться несприятливо — то вже темно... Зіб’ю його з ніг і буду скакати через паркан в сади. Підіймаюся по сходах і стаю в куті коло верхних дверей.

Коли господар став вже зачиняти двері — тихо кличу його по імені, як звала його дружина та гість.

— Хто це? — злякано запитав він, приглядаючися в темноті до моєї постаті.

— Хвилинку спокою... Я той, що тієї ночі утік з-під розстрілу. День я пересидів під вашою бочкою. Моя смерть вам не потрібна, а життя ви можете помогти мені вирятувати. Мені потрібні лише які-будь старі штани.

Хвилину думав.

— Знаєте... я боюся... Тепер такий час... До одного мого знайомого прийшов отак якийсь чоловік, сказав, що із чека утік. Попросив, щоб той його заховав. А потім виявилося, що то був аґент із чека і того бідолаху розстріляли...

Раптово прибігла мені в голову щаслива думка. Я спімнув розмову з дідусем у лікарні перед його звільненням, що їй не надавав жадного