Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 11

Що б я там не говорила, і як би не фиркала, чим ближче насувається час тієї самої висадки, тим неспокійніше мені стає. Все-таки я тривожуся за них. Зокрема за Шоа-дара, який прямо зараз має відправитися на незвідану планету, де мешкають незвідані аборигени.

Не можу сказати, що я прямо дуже сильно прив'язалася до своїх хвостатих попутників, але все ж таки вони для мене вже не зовсім чужі. Занадто багато пережито поряд з ними, надто багато емоцій вони викликають у мене. Так, я все ще їх трохи побоююся, але водночас з тим не можу не відчувати вдячності за те, що вони загалом добре поставилися до мене і подарували надію на повернення та майбутнє. До того ж вони обоє... дуже привабливі та харизматичні, кожен по-своєму.

Та й озвучена мною причина теж має значення. Ну, дійсно. Як я додому потраплю без них? Відповідь одна – ніяк. Як тут не тривожитися?

Після обіду прибирати зі столу, звісно ж, довелося теж мені. Втім, я й не заперечувала. Це дозволило мені вислизнути із загребущих рук Шоа-дара і нарешті розслабитися.

До того ж я вирішила, що якщо вже мої кулінарні старання припали їм до душі, можна завчасно зайнятися і вечерею. Вивчити тепер все докладніше, знову поколупатися у своїй пам'яті щодо кулінарних та інших знань. Зважаючи на все, часу на це в мене буде більш ніж достатньо. На-агарам зараз вочевидь не до мене.

Знайшовши собі заняття, я із чистою совістю знову втекла у харчовий відсік. Але цього разу залишила двері відчиненими, щоб знати, що взагалі діється на кораблі. Тож весь цей час чула тихі розмови братів, помітила той момент, коли роботи завершили відновлення дверей, а Шоа-дар все ретельно перевірив... і дивним чином відчула, що година ікс прийшла.

Ось зараз. Щось важливе наближається. Не знаю, звідки це мені відомо. Я просто... наче відчуваю рішучість на-агарів, що досягла пікової точки. Дивно це.

Залишивши на столі, посипаному борошном, недоліплені імпровізовані пельмені з дрібно порубаним м'ясом замість фаршу, я швиденько обтрушуюсь, мию руки та тупаю з'ясовувати, що відбувається.

І завмираю у дверному отворі, з жахом дивлячись на невідомого монстра, який невідомо як опинився в кімнаті управління. Зі спини до Са-арда, що зосереджено схилився над якимись черговими розрахунками й графіками, повзе моторошне чорне щось з довгим сегментованим хвостом, вздовж якого тягнуться наїжачені шипи. Умовно гуманоїдна верхня частина тулуба цієї тварюки покрита чимось схожим на лускату броню, чорну, лискучу. Шипи на спині здіймаються моторошним гребенем, як у якогось дракона. Верхні кінцівки закінчуються п'ятипалими долонями-лопатами із довгими гострими кігтями. І весь цей жах, схожий на монструозну, кошмарну версію здоровенного на-агара, загрозливо підіймається за спиною одного з моїх змієхвостих попутників.

− Са-арде, стережися! − кричу я щосили, ледве повернувши дар мови. І, розбігшись, чимдуж штовхаю хвіст цієї тварюки, щоб відвернути увагу.

Ногу прострілює сильним болем, і назад я відстрибую вже злегка накульгуючи. Але свого домагаюся. Монстр, миттєво втративши інтерес до на-агара, стрімко обертається до мене, показавши страшну морду, як у якогось лускатого Венома. Тільки величезні очі не білі, а чорні й наче скляні.

Ікнувши, я намагаюся втекти назад у харчовий відсік, сподіваючись закритися там. Монстр рухається за мною слідом, простягає до мене величезне лаписько. Спіткнувшись об щось, я мало не падаю, роблю ще кілька кроків… і впираюсь спиною в стіну. Здається, я промахнулася. Двері в харчовий відсік трохи лівіше.

− Ж-шеня, замри! – прилітає мені несподіваний наказ від Са-арда.

Він що, знущається? Чи вирішив мене згодувати цьому монстрику? А я ще його рятувала.

− Воно тоді на мене не кинеться? − виривається у мене задушений писк, коли я все ж таки намагаюся дістатись бочком до жаданого укриття. Та тільки куди там. Шлях мені перегороджує величезний сегментований хвіст чорного жахастика.

Відсахнувшись назад, я вимушено завмираю, готуючись до болісної смерті. Са-ард чомусь зовсім не поспішає кидатися мені на допомогу.

А чого я власне чекала? Що він ризикне життям заради ляльки?

− Ні, воно на тебе не кинетьс-с-ся, − запевняє змій старший, особливо виділивши слово «воно». І мені чомусь чується в його голосі неприховане кепкування.

Скинувши на нього розгублений погляд, я справді бачу, що старший змій вискалюється в якійсь надто задоволеній посмішці.

Ще й монстр раптом починає підозріло тремтіти... ніби сміється.

А потім несподівано підіймає руку, натискає на щось там, де у гуманоїдів має бути вухо, і я з відвислою щелепою спостерігаю, як лусочки на його голові починають стрімко рухатися, ніби стікаючи вниз, штуки, які мені здалися очима, розходяться в сторони, ховаючись у складках луски на скронях, і моєму погляду раптом відкривається вже дуже знайоме і звичне обличчя Шоа-дара. Широко і насмішкувато усміхненого Шоа-дара.

− Я б не с-с-став так впевнено це стверджувати, − сміється він. − За таке образливе звернення до другого с-с-спадкоємця Чорних на-агарів декого і покарати на зайве буде. Подумати тільки, «воно». Крихітко, з тобою точно не занудьгуєш-ш-ш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍