Читати книгу - "Ідеаль, або На поміч, пардон"

хартофілаксе, ось бачиш мій великий палець? Натисну оцю кнопку, і всьому край буде. Dastal! Я прошу тебе вислухати мою оповість, а потім ми погукаємо Лєну через засоби масової інформації. Побачивши своє ім’я поруч з моїм на перших сторінках газет і в телевізійних новинах, вона повернеться… а як не повернеться, то разом умремо, яка різниця? Нема нам чого втрачати. У мене вже біжить з носа, я плачу наркотичними сльозами. Ти вбив мене в Петербурзі… Ох Петербург, Петербург! Отак повториш декілька разів це слово, і просто поезія звучить. У мене так щеміло серденько, коли я слухав, як Лєна розповідала про своє дитинство, здавалося, вона згадує мої дитячі роки без батька, і ця нескінченна самотність, і завжди сумна матінка… Лєнине життя переплелося з моїм життям. Хоч як воно там є, всі зараз живуть моїм життям. Схоже дитинство поєднує нас, добре було б, якби і долі зіллялися. Росіяни запевняють, що треба жити в Москві, а вмерти в Санкт-Петербурзі. Здається, я так і вчинив, правда?

Лєну я покохав усупереч її вроді. Запевняю тебе, привабила мене не так її зовнішність, як відчай, як її промениста ніяковість, і ще те, що вона соромилася своєї світлості. Я завжди вважав, що немає нічого еротичнішого на світі, ніж юна білявочка, що промовляє банальні фрази на кшталт: «Привіт, як тебе звати?» Недоступна дівчина-квітка, в прозорому топіку на моріжку, під нескінченно білими хмаринами або в нічній льолі бебідол зі шлярками і з золотим ланцюжком довкола талії. Мушу зізнатися, я хотів пишатися тим, що володію нею. Мені кортіло розпускати хвоста поруч з нею, купатися у відкидах її світла, ловити бризки її величі, збирати крихти її зоряного сяєва, бути її самоваром. Я чекав, аж вона заразить мене. Як і всі закомплексовані, я прагнув триматися біля краси і поклонятися їй. Я тішився, ідучи у молочних сутінках Петербургом поруч з таким надзвичайним створінням, і ті сутінки скидалися барвою на її дитячу шкіру. Бачили б ви, які обличчя були у хлопців, що траплялися нам дорогою! Я впивався їхньою заздрістю. Надто ж коли то були французи! Вони дивилися на Лєну і подумки падали ницьма перед нею, потім вони зиркали на мене й, угледівши, що я тримаю її за руку, бажали мені смерті. Чужі погляди збуджували мене, коли я спробував надвечір, після прогулянки Петергофом, покохатися з нею в чотириста третьому номері готелю «Європейський». Узагалі, я гадаю, що всі хлопці, які люблять гарних жінок, — гейки. Кохаючи їх, вони уявляють, як на них дивляться сторонні чоловіки. Коли виходиш на люди з гарною дівчиною, то й кохаєшся з нею не тільки удвох. Решта її залицяльників стоїть у спальні, наглядаючи разом з тобою, як вона роздягається, і їхня присутність додає пікантності її порухам. Вони наче шепочуть мені: «Ну ж бо, Октаве, джиґни її за нас усіх. За тих, кому вона не дістанеться. Він нашого імені». Авжеж, я джиґався з жінками, а думав про чоловіків. Бодлер помилився: гейки полюбляють не розумних, а найвродливіших жінок на світі. Тим-то і пояснюється мій ганебний провал тієї ночі: надто вже тиснули на мене. Я уявляв, як освистують мене три мільярди чоловіків. Ніколи ще так не пітнів я від сорому, а віагри в кишені не було. Одне слово, гаплик.

— Дурня якась: мені хотілося б кохатися з тобою вісім годин підряд.

— О ні, це задовго.

— Правда твоя, восьми хвилин вистарчило б.

— Та годі вже, все одно нічого не вийде.

— Я видудлив стільки горілки з ібупрофеном, що навіть тверезий став. А тепер скажу тобі, Лєно, що думаю насправді.

— Можна я спершу закурю?

— Kharasho.

Вона закурила, і полум’я сірника обернуло її очі на ріку забуття, де потонуло все, що я хотів видушити з себе. Щось на кшталт: кохання спричиняється до технічних дисфункцій.

— Лєно?

— М-м.

— Я вже наприкінці свого життя.

— М-м.

— Вже ось і край.

— М-м.

— Незабаром я помру.

— М-м.

— Лєно, я страшенно нещасний і оточую себе красою, тому що плутаю її з добротою.

— Не ти плутаєш, а Платон. Твоя печаль робить тебе привабливим, та ти ніколи про це не дізнаєшся. Чому ти нотуєш усе, що я кажу?

— У мене кепська пам’ять. Ось що зазначив я в записнику: нам ліпше не кохатися, бо, з огляду на твою шалену чуттєвість, це було б дуже приємно, нам страшенно сподобалося б джиґатися, ми тільки це й робили б, вищали б і зазнавали такої втіхи, що це було б для нас справжнісіньким щастям, і тоді таки влипли б у неабияке лайно.

Її коси: русявий водоспад, пожежа на простиралах. Наче подушка спалахнула.

— You set my bed on fire.[56]

— Погаси мене.

— Я забув азбестовий костюм і протигаз. На поміч!

— Пардон!

Поки ми ото балакали, вона посилала повідомлення своєму хлопцеві. Я міг би засмутитися, та що з того? Найбільш принизливо було, коли вона задрімала під мою декламацію «Пісні пісень»: «Підкріпіте мене виноградовим печивом, освіжіть мене яблуками, бо я хворію з кохання!…» Прокинувшись від моїх цілунків на її білосніжній шийці, вона не стала скімлити і пручатися, а дозволила цілувати себе й мурчала, немов кицька, що чемно чекає, аж їй дадуть спокій. Жодного разу не почув я од неї бодай одного романтичного зізнання, навіть непрямого, чи бодай натяку на взірець королівської літоти (мовляв, я не ненавиджу тебе). Тільки однісінький раз, тієї пам’ятної ночі, коли ми вклалися спати вкупі, вона зітхнула уві сні: «Дивно я почуваюся…» Лєна належить до покоління, котре так категорично забороняє себе любити, що навіть дієслова такого не знає. Та любов така мертва, що тепер кажуть зазвичай: «Дивно я почуваюся…», щоб не сказати часом «Я тебе кохаю», адже це було б надто вже небезпечно і ганебно. Пам’ятаю достеменно, що вона сказала: «І feel weird», наче ото Луї Жуве у фільмі Марселя Карне: «Ви сказали „дивно“? Так дивно…» Та й правда, у XXI столітті любов — це чудернацька драма.

5

Що-що, моє startchestvo? Вірю тобі, ще й як. Відкривши для себе існування Господа, ти зрозумів, що екстаз необов’язково має бути тілесний. Відтоді як одного ранку ти з надзвичайною силою відчув Його любов, тобі стали доступні інші види оргазму. Амінь. Я особисто вірю в Неї. В Лєну Дойчеву, що сидить на лаві в білині полуденного сяєва, звівши підборіддя у бік Балтійського моря. Варто мені заплющити очі, як я знову відчуваю пахощі її парфумів, ще мить — і я знепритомнію.