Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

доречною аналогією — а я вважаю, що не є, — то це тому, що існує забагато локальних обставин і змінних, аби можна було чітко зіставити минуле і сьогодення. Та коли я хочу довести таку позицію, треба починати саме з цих обставин і змінних. Словом, починати з фактів. Просто це не та позиція, яку вдасться довести через зіставлення спірних етичних історій.

Від часів Бен-Ґуріона Ізраїль цілком відкрито заявляв, що йому, а з ним і всьому світовому єврейству, досі загрожує повторення Голокосту. Іронія в тому, що сам Ізраїль є дуже серйозним свідченням протилежного. Та якщо ми погоджуємося — безперечно, мали б погодитися, — що ні євреям, ні Ізраїлю не загрожує невідворотне знищення, то мусимо визнати, що маємо діло з політичною експлуатацією провини і незнання. Ізраїль як держава — я вважаю, безвідповідально — експлуатує страхи своїх громадян. А водночас експлуатує страхи, пам’ять і відповідальність інших держав. Але так він ризикує з часом вичерпати моральний капітал, який насамперед і уможливлював таку експлуатацію.

Наскільки я знаю, ніхто з ізраїльської владної верхівки — і напевно ніхто з-поміж військової чи політичної еліти — ніколи приватно не виказував сумнівів у подальшому існуванні Ізраїлю: після 1967 року точно ні, та й до того зовсім рідко. Страх, ніби Ізраїль можуть «знищити», «стерти з лиця землі», «загнати в море» чи заподіяти йому ще щось, подібне на повторення минулого, — насправді не страх. Це політично зумовлена риторична стратегія. Можливо, цілком резонна: невеликій державі в неспокійному регіоні може бути вигідно за кожної нагоди заявляти про свою вразливість, безпорадність і потребу в міжнародному співчутті й підтримці. Але це не пояснює, чому неізраїльтяни на це купуються. Стисла відповідь очевидна: це дуже мало пов’язано з реаліями сучасного Середнього Сходу і всіляко пов’язано з Голокостом.

Як на мене, річ у почутті провини, поширеному в середовищі тих, кого ти не назвав уголос: американських євреїв, які не репатріюються в Ізраїль.

У нас була примовка, що сіоніст — це єврей, який платить іншому євреєві, щоб той жив в Ізраїлі. В Америці повно сіоністів. В американських євреїв дуже незвичайна проблема ідентичності: це помітна, загальновизнана, значуща і впливова «етнічна» меншина в країні, де етнічні меншини посідають особливе й зазвичай схвалюване місце в національній мозаїці. Але тільки євреї — етнічна меншина, яка не зовсім може так себе описати. Ми говоримо про італоамериканців, латиноамериканських американців, корінних американців і так далі. Ці терміни описують людей із явно позитивними конотаціями.

Та якби хтось заговорив про «єврейсько-американських» громадян, його негайно запідозрили б в упередженості; звісно, самі американські євреї не вживали б такого терміна. А однаково вони — євреї й американці. Чим же вони вирізняються? Певна річ, не віросповіданням, від якого більшість давно відійшла. За винятком непоказової меншості, американські євреї не знайомі з традиційними культурними практиками єврейства. Вони не мають особливої приватної чи успадкованої мови: більшість американських євреїв узагалі не знає їдишу й івриту. На відміну від польських чи ірландських американців, вони не плекають зворушливих спогадів про «стару батьківщину». Що ж їх об’єднує? Якщо спростити, то відповідь: Аушвіц та Ізраїль.

Аушвіц символізує минуле: пам’ять про страждання інших євреїв в інших місцях, в інший час. Ізраїль представляє сьогодення: єврейське досягнення у формі агресивної, самовпевненої військової держави — анти-Аушвіц. Євреї Америки можуть отримати ідентичність і встановити позитивну асоціацію з єврейською державою, при цьому не мусячи туди переїжджати, сплачувати податки чи ще якось змінювати підданство.

Мені здається, є щось патологічне в такому перенесенні сучасного самобачення на людей, які зовсім на тебе не схожі, людей з інших часів і місць. Навряд чи це здоровий шлях для американських євреїв — радо ототожнюватися з єврейськими жертвами минулого, аж до цілком поширеного переконання, що найкраща підстава допомагати Ізраїлю — імовірність скорого повторення Голокосту. Чи справді єврейськість вимагає, щоб ти звідусіль очікував ще одного 1938 року? Якщо так, мабуть, є сенс безумовно підтримувати державу, яка й сама заявляє про подібні очікування. Але це не схоже на нормальне життя.

Якщо вже ми заговорили про американських євреїв, думаю, тут є ще два чинники. Виокремлю одне з твоїх спостережень і зроблю припущення, що ті американські євреї, які мають ґрунтовно сформульовані погляди на, скажімо, політику Америки на Середньому Сході, не ототожнюються з Ізраїлем як таким. Вони радше стали на бік «Лікуду» — чи, може, тих елементів «Лікуду», які пробуджують у них найбільше почуття провини. Іншими словами, ізраїльська правиця змушує свою американську аудиторію почуватися винувато — а та, своєю чергою, уповноважує правицю погано поводитися.

Але це ще не все. Як на мене, американські євреї мають щось спільне з темношкірими — спільну рису, не завжди помітну ззовні: євреї, як і темношкірі, знають, хто вони. Американські євреї легко впізнають своїх браттів американських євреїв. Ізраїльтяни так не вміють. За все моє життя лише один американський єврей запитав мене, чи я єврей, і було то в незвичній обстановці, на мосту у Празі. А ізраїльтяни весь час питають.

Коли ізраїльтяни приїжджають до Сполучених Штатів і роззираються, вони й гадки не мають, хто там єврей, а хто — баптист із Канзасу, і я не перебільшую. Американські євреї, навпаки, протягом життя постійно відзначають ці відмінності, яких інші американці можуть зовсім не усвідомлювати. Зрештою, американці-неєвреї так само, як ізраїльтяни, не можуть вирізнити єврея з-поміж інших — і уникають таких розрізнень.

Це не просто добре виховання: більшість американців справді не бачить, хто єврей, а хто ні. Гадаю, якщо спитати людей в Америці, чи Пол Вулфовіц — єврей, вони... ні, Тоні, кажу тобі, я їх знаю. Вони замисляться, а тоді скажуть: та якось я не думав, може, і єврей.

Ну, якщо це правда — а доведеться повірити тобі на слово, — то дуже цікаво.

Зате американський єврей дивиться на Пола Вулфовіца і каже: так, це наш — і, Боже мій милий, в яку халепу він нас втягує? Як це все відгукнеться нам, євреям, ця дурна війна в Іраку (або, інший скаже, чудова війна в Іраку)?

Тому євреї Америки опиняються в особливому становищі. Вони знають, хто вони, але соціальне оточення не знає чи принаймні знає набагато менше, ніж американські євреї собі уявляють. Ба більше, оточенню не дуже-mo є до того діло — знову-таки, менше, ніж уявляють американські євреї. Чи більшість американців обходить той факт, що Стівен Спілберґ — єврей? Навряд чи. І навряд чи їм є діло до того,