Читати книгу - "Дім, в якому…"

головою на передньому плані також був на когось подібним. Я крутив фотографію так і сяк, приміряючи обличчя дітей на різних мешканців Дому, але п’ятьох так і не впізнав. Нарешті мені це набридло, і я почав розглядати фотографію просто так.

Компанія загалом була здичавілою. Бруднуватою. Оброслою. Певно, з глистами. Таких не примусиш виглядати пристойно. Принаймні ніхто нікому не ставив ріжок і не корчив гримас. Вони старалися виглядати якомога солідніше. Хоч, здається, розуміли, що їм це не надто вдається.

Амулети, захисні талісмани й усякий нашийний мотлох уже тоді були в моді. Усього я нарахував шістнадцять торбинок, плюс кігті, зуби й кості, зв’язками та по одному екземпляру, гайки, болти, цвяхи, кролячі лапки та найрізноманітніші хвости. У Лері з Конем домінував металолом. Слон був обвішаний дзвіночками, блондинисті близнюки — ключами. Коли я наткнувся на ці ключі, до мене раптом дійшло.

Я примружився й подивився ще раз…

Таж безумовно! Круглі, зимні очі, гачкуваті носи… Це маленькі Стервожери! Настільки подібні, що я навіть не намагався вгадати, котрий із них справжній.

Цікаво, куди подівся другий? Промайнула думка, що взагалі-то й одного Стервожера в Домі цілком вистачає, але тут же, згадавши вічну жалобу в третій, я відчув сором, що мені так подумалося.

Може, Птахи носили жалобу не по близнюкові Стервожера. Може, їм просто подобався чорний колір. Якщо чесно, я навіть не хотів знати, в чому там річ. Так чи інакше, ніякого брата Стервожера в Домі не було, і думати, що це добре, — мерзотне діло.

Я відклав фотографію й узяв першу, з Вовком. Порозглядав. Ліг і втупився в стелю.

У кожній кімнаті Дому проживали свої покійники. У кожній шафі догнивав свій незгадуваний скелет. Коли привидам бракувало кімнат, вони починали вештатися коридорами. Проти небажаних гостей на дверях малювали охоронні знаки, а на шиї вішали амулети. Своїх любили й задобрювали, з ними радилися, співали їм пісень і розповідали казки. Вони ж — відповідали. Написами на дзеркалах — милом і зубною пастою. Малюнками на стінах — фіолетовою фарбою. Шепотом у вуха — окремим обраним, коли ті приймають душ чи мають відвагу заночувати на дивані на Перехресті…

Мішанина з Фазанячих побрехеньок, забобонів, ідіотських прислів’їв і приказок крутилась у мене в голові, набуваючи дедалі дикіших обрисів. А коли я нарешті впорався з нею, то, на свій превеликий подив, зрозумів, що тепер трішечки краще знаю Дім. На крихточку. Принаймні я зрозумів чимало того, чого не розумів раніше. Пристрасть мешканців Дому до всяких небилиць народилася не на порожньому місці. Так вони перетворювали горе на забобони. Забобони, своєю чергою, перетворювалися на традиції, а до традицій швидко звикаєш. Особливо в дитинстві. Якби я потрапив сюди років зо сім тому, може, й для мене спілкування з привидами було б природним. Я сидів би на старій фотографії Чорного з саморобними луком чи рогаткою, що витикається з кишені, пишався б амулетом від полтергейсту, виміняним на серію марок, боявся б яких-небудь конкретних місць у визначений час доби та ходив би туди на спір. Може, як наслідок, я довів би себе до заїкання, але життя моє було б доволі цікавим, чого не скажеш про справжнє життя, прожите не тут. Мені навіть стало образливо, що це дике, не моє дитинство пройшло повз мене. У ньому не було ні річок, ані лісів, ні закинутих цвинтарів, але ж і в справжньому моєму дитинстві їх не було. Зате я знав би всі закони й правила Дому, вмів би розповідати ідіотські казки, грати на гітарі, розшифровувати настінні написи, ворожити на курячих кістках, пам’ятав би всі попередні прізвиська старожилів і, можливо, навіть любив би цю ветху будівлю, як ніколи не зможу її полюбити. Що довше я про все це думав, то мені ставало сумніше. Я вийняв останню з не захованих сигарет, закурив і став дивитися, як дим підпливає до плафона, розсіюючись у його світлі.

Дім

Інтермедія

Могильник — це Дім у Домі. Місце, яке живе своїм життям. Він на багато років молодший — коли його будували, Дім уже встиг спорохніти. Про нього розповідають найстрашніші історії. Його ненавидять. Могильник має свої правила, й він змушує їм коритися. Він небезпечний і непередбачуваний, він розсварює друзів і мирить ворогів. Він ставить кожного на окрему стежку: пройшовши по ній, або віднайдеш себе, або втратиш. Для декотрих це остання путь, для інших — початок шляху. Час тут тече повільно.

Стрибунець дивився в вікно на снігові завали та чорні фігурки людей, що брели по блакитному. Ранок у лазареті починався з обходів, ще затемна. Гудки автомашин, які пробиралися по закрижанілих дорогах, тупіт ніг у коридорі, світло у вікнах будинків — усе вказувало на ранок. А якщо вірити небу, була ще ніч. Уроки скасували через снігопад, і населення Дому другий день поспіль святкувало неочікувані канікули. Вікна лазарета виходили на двір. Кожного ранку й кожного вечора Стрибунець вилазив на підвіконня та дивився, як хлопці грають у сніжки й споруджують білі фортеці з кучугур. Він упізнавав їх по куртках і по шапках. Голоси крізь подвійні шиби не пробивалися.

Минуло вже два тижні відтоді, як його відправили на протезування. Стрибунцеві здавалося, це займе декілька годин. Йому дадуть руки — не справжні, але бодай для чогось придатні — й відпустять. Тільки потрапивши до лазарета, він збагнув, наскільки мало знає про такі речі.

Лазарет йому сподобався. Розміреним життям, чистотою та спокоєм. Тут його не доймали хлопці з Мотлохівні, сестрички були привітні, сам Могильник, світлий і тихий, здавався найкращим місцем на світі. Лось приносив йому книжки та робив з ним уроки, як у перші дні в Домі. Стрибунець не розумів, чим це місце заслужило свою лиху славу. Чому його називали так страшно — Могильником? До того, як він сюди потрапив, це слово лякало і його.

Усе було добре. Потім він почав скучати. Особливо коли випав сніг. Йому бракувало Сліпого. І ще чогось. Заскучавши, Стрибунець закинув книжки й перебрався на підвіконня. Сест­рички його зганяли, та він залізав назад. Він слухняно робив із протезами все, що належало, хоч і знав, що ці навики йому навряд чи знадобляться. Його попередили — з протезами треба поводитися дбайливо, і він зрозумів, що не стане їх носити. Їх зламають у першій же бійці. Навмисно чи випадково. Його перебування в Могильнику не мало сенсу. Тому він скучав і дивився в вікно.

— Як лісове звірятко на прив’язі, — сказала сестричка, заходячи до палати. — Скоро вже повернешся до своїх дружків, не переживай. І бавитися з ними буде зручніше, ніж до того.

Він чекав, що його знову зженуть з підвіконня, але сестра втомилася робити зауваження.

— Скучив? — запитала вона жалісливо.

— Ні, — відповів він, не обертаючись.

Було вже зовсім світло, і сестра вимкнула освітлення. До нього долинало постукування тарілок і скрипіння тумбочок, які пересували. Двір був порожній, порожніми були зовнішні вулиці й руїни снігових фортець. Сестричка пішла — стукнули двері — й усе затихло. Потім хтось увійшов, встав у нього за спиною та запитав:

— Як, цікаво, коти ходять по снігу, якщо сніг вищий за котів?

Голос був незнайомий, але Стрибунець не обернувся.

— Скачуть, — сказав він, дивлячись на подвір’я.

— Щоразу провалюючись з головою та вискакуючи назад? А може, вони прокопують тунелі? — засміявся невідомий. — Як кроти?

Стрибунець обернувся. Поруч стояв незнайомий хлопчисько й дивився повз нього у вік­но. Губи