Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 37

Слова зриваються з губ, звучать природно. Це моя реальність, то із чим живу. Це ніколи не зміниться. Так, він ніколи не буде моїм, але я все одно продовжуватиму його любити. Попри все, моє кохання безсмертне, воно завжди виживає.

Ні, я не жалкую про сказане. Навіть якщо прожене. Розтопче. Я відчуваю легкість, ніби величезний тягар звалився з плечей.

Хмуриться. Дивиться на мене здивовано. Намагається зрозуміти, сумнівається, чи правильно все почув.

- Що за брехня? Карін, я розумію гормони. Ні, хитає головою, не розумію. Які цілі ти переслідуєш?

- Ніяких, Микито. Це те, з чим я живу, практично, скільки себе пам'ятаю, - правду говорити так легко.

Я ще ніколи не освідчувалась у коханні. А виявляється це таке задоволення. Навіть якщо розумієш, що взаємності у відповідь не отримаєш.

- І при цьому, знаючи, що я всередині, ти все одно підпалила? Потім втекла від мене, вкравши Вікторію? Дивне кохання, не знаходиш? - він дивиться на мене!

Вперше! Саме на мене!

Так, далеко не закоханими очима. Швидше спантеличено, в очах горить інтерес, він намагається розгадати мене. Думає про мене!

Хтось скаже – це принизливо. Насолоджуватися навіть цими крихтами. Все одно.

Кохання має дуже багато граней. Моє кохання хворобливе, але ось зараз я приймаю його. Вперше я змирилася, і більше не намагатимуся його позбутися. Зізнання змінює щось у мені.

- Я б сказала, хворе, одержиме. Усвідомлення, що ти монстр породжувало бажання позбутися своєї залежності. Коли я випадково знайшла Торі, то правда мене дуже вдарила. Хотіла втекти, визволити її. Я згадала, що ти зробив із моєю мамою, - закушую губу. – А як добре було ці роки не пам'ятати про свою одержимість… Хоча я завжди її відчувала. А коли побачила тебе на святі, ні, нічого не згадала, але душа полетіла до тебе. Підсвідомо, я прагнула дізнатися лише одне – як це бути у твоїх обіймах.

Я так довго мовчала, що зараз зізнання ллються з мене безперервним потоком.

- І опинившись у них, зрадила та втекла до Вадима, - він не вірить мені, бачу по презирливій кривій усмішці.

- Переляк. Усвідомлення, що ти мене розчавиш. Ще й Вікторія, стільки гидоти наговорила, розповідала, як ти з неї знущався. Я потім пошкодувала… краще загинути від твоїх рук, ніж жити вдалині…

- Божевільна. Ти не в собі, – уважно вдивляється в моє обличчя, проводить рукою по моїй щоці. Заплющую очі, насолоджуюся таким бажаним та практично невагомим дотиком.

- Я цього й не заперечую, Ніку.

- Навіщо, ти це все мені кажеш, - хрипить мені в губи.

Не встигаю відповісти, Ворон зминає мої губи. Цілує жорстко, нахабно. А я тану… розчиняюсь у ньому. На кілька хвилин відчуваю себе нероздільною частиною Микити. Уявляю, як це належати йому. Нехай хоч на ці миті, мої мрії стануть хибною дійсністю.

Його смак, його дихання, це те, що мені життєво необхідно… Обвиваю його шию руками, притискаюся, вже не відчуваю перешкод з одягу та шкіри, хочу туди до його темної душі, до серця, яке належить іншій. Хоч на ці миті затьмарити Василісу, змусити думати про мене.

Я лечу в його обіймах над палаючою прірвою. Знаю, що будь-якої миті він може кинути мене в саме пекло, я на все готова, заради солодких та брехливих хвилин. Його губи ... як же я сумувала. Сльози ллються з очей, тремчу, впиваюся нігтями в його шию.

Тільки не відпускай! Тримай мене! Міцніше! Вигукує, моє поранене серце, і навіть розум солідарний з ним у цьому безумстві.

- То любиш, що вийшла за Вадима? Від нього завагітніла і до мене в ліжко стрибнула? Брехня! Вся брехня! - гарчить, кусаючи мою нижню губу. Краде кисень, огортає своїм запахом. Його руки блукають по моїй спині. – Дитину ви планували, хотіли. Ви сім’я. Карінкааа, яка ж ти інтриганка! - знову цілує.

Розчиняюсь у ньому, у вихорі емоцій, які може подарувати лише Ворон. Поцілунок – для мене як цілий всесвіт. Те, заради чого можна пройти через пекло, аби опинитися в його обіймах. І щоб дивився на мене… а не на…

Микита важко дихає, дивиться мені у вічі, стискає у своїх долонях моє обличчя. І мій ілюзорний та казковий світ, розсипається на мільярд уламків. У відблиску його очей, я знову бачу не себе… Знову Василіса…

Він бачив мене! Точно знаю! Але в якусь мить Василіса знову зайняла своє законне місце. А я знову ніхто... немає мене...

Збираю волю в кулак та відштовхую його.

- Відпусти!

- Ти ж кохаєш? Ти ж цього хотіла? – очі затьмарені, хижо ковзає по мені поглядом.

- Мені не потрібна благодійність, Ворон, - біжу по сходах вгору, намагаюся ігнорувати факт, що серце залишилося стікати кров'ю в його долонях. Моя душа там оплакує того, хто ніколи не буде моїм. Мені ніколи не виграти битву з мертвою Василісою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍