Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 38

- Дивлюся, поговорили, - Слава скептично розглядає мене.

- Дякую, що подивилася за Марусею, - хочу забрати доньку, приїхати додому, зачинитися у кімнаті і в тиші дати волю сльозам.

- Адріан теж мене не вибрав, розумію, як це, - а в неї явно настрій поговорити.

- І ти йому вказала напрямок, куди він може піти. Слава, до чого ці розмови?

- Я бачу, якими очима дивишся на Ніка. Чесно кажучи, - червоні губи розпливаються в зміїній усмішці, - Ще недавно я дуже ревнувала Адріана до тебе. Ми думали ви коханці.

- Пффф, маячня, - пирхаю. Зачіпає це її: «ми думали». - Адріан мені як батько.

– Тепер знаю, – киває. - А Нік мені друг, не ревнуй.

- Слава, без образ, але й тобі не під силу витіснити Василісу.

Не визнаю, що з розуму сходила від ревнощів і до неї теж. Достатньо на сьогодні з мене одкровень.

- Любов зла баба, - цокає язиком. – Я стільки років жила у кайф. Захоплювалася чоловіками, не без цього. Але серце вони не чіпали. Добре було. Змінювала їх, викидала з життя. А потім бац… – махає рукою. - Ай, у минулому все. Переживемо.

– Вам би поговорити з Адраном. Він ледь з глузду не з'їхав, коли сина шукав.

- Це мій син, Карін. Крапка, - стискає губи.

- Позбавляти дитину батька через ваші образи? - зітхаю.

Тут же прикушую язика. А чи не те саме я роблю з Вороном. Він має право знати, що в нього буде дитина. Адже я знаю, як він любить дітей. Заради дочки готовий на божевілля піти.

Але це моє зізнання потягне за собою надто багато наслідків. І у Ніка був шанс, він сам не повірив, так заспокоюю себе, і здається, допомагає, але ненадовго.

- Ой, я місяць як привезла сина до міста, і ми не ховаємося. Якби він хотів, – розводить руками.

- Вибач, не слід мені лізти. Але ваша витівка з Огнєвим – це безумство.

- Огнєва давно час провчити! – її очі відразу спалахують злістю. - Як і його друзів!

- Навіщо ти вплутуєш Вадима та Ніка у свою ненависть?

- У кожного свій інтерес, Карін, - схрещує руки, показує, що не змінить рішення. – Ми виступимо однією командою та переможемо. Я врятувала дружину Кості в минулому, спіймала кулю, яка летіла до неї. Я витягла їх з такої заварушки. Дивом вижила. А знаєш, як вони подякували? - пирхає. – Мене з країни видворили та сказали не з'являтися. Я не свята, але вони далеко не янголи. Ось ми корону на його голові трохи підправимо.

- Наскільки я знаю, ти сказала Огнєву, що його дочка не вижила, - закушую губу.

Ось навіщо я лізу? Це її справи і мене вони жодним боком не торкаються. Точніше, не торкалися, поки вони не задумали цю моторошну авантюру.

- Бо інакше, вона була б мертва! – вигукує. - Ще й мати моя над вухом свербіла, коли дівчинка хвора народилася. Підспівувала ворогам. І Костя нічого не зробив би! Він тоді був слабкий. А потім і мені сказали, що дівчинка не вижила. Я не знала, що її продали жебракам і вона просить милостиню. Але хто б мене послухав! Слава завжди зло! – махає рукою. - Ай, справа минулого. Але причини допомагати Ніку та Вадиму у мене є. І Карін, реально, краще прийми наш бік. А відмовляти безглуздо.

- Я тебе почула, Славо, - зітхаю. - Дякую за розмову. Ми підемо.

Беру доньку та залишаю розважальний центр. Виходжу надвір. Роблю кілька глибоких вдихів.

Хочу я чи ні, а я втягнулася у чергове болото. Мені терміново потрібний Адріан!

Доторкаюся до своїх губ ... ще один поцілунок, який я дбайливо зберігатиму в душі.

- Андрій такий кумедний, - каже Марусенька, витягаючи мене з прірви похмурих думок.

- Сподобався тобі хлопчик?

- Так! - і навіть підстрибує на місці.

- І мені! - сміюся і сльози по щоках.

Вона тепер офіційно моя донечка! Ось де щастя! А зв'язуючись із Вороном, я ризикую втратити все! Ось про що треба думати.

Якщо Вадим дізнається, що ми були наодинці, краще про це не думати.

Я все вирішила! Навіщо Микита знову розбурхує мої рани?!

Їду з Марусенькою додому, перед очима Ворон, його рука на кнопці, його губи на моїх губах. Я божеволію. Довго це не може тривати!

Відчиняю двері, бачу чоловіка у залі, затримую подих, почуваюся злочинницею. Адже в нас тільки все налагодилося! А я знову туди!

- Як погуляли? - усміхається нам.

- Чудово! - видихаю з полегшенням.

- Марусько, йди до татка! - присідає навпочіпки і розкидає руки в сторони.

- Я скучила! - дочка біжить до нього та цілує його в щоку.

Ось де моє місце. Це мій дім. Вадим стане найкращим батьком нашій дитині.

- Я сьогодні їду, - зауважую невелику сумку біля крісла.

- До столиці?

– Ні. По роботі. До сусіднього міста. До обіду завтра маю повернутися, - Вадим підходить до мене та обіймає. Маруся поряд бігає. Чоловік кладе руку на мій живіт. - Я вже люблю нашого малюка, - шепоче мені на вухо. І тут же звертається до дочки, - Ти чула, Марусю, скоро у тебе братик буде!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍