Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 19

Давно некошений луг. Марічка брела по пояс у густих травах, розгрібаючи їх ніби воду, і легко погладжуючи долонями різнокольорові бутони квітів, що тягнуться назустріч із зеленого полону. Їй було добре тут, привільно та солодко, як у дитинстві. Ось тільки тиша насторожувала. Неправильна тиша. Не стрекотіли коники, не дзижчали джмелі та шурхотіли бабки. Навіть жайворонок не дзвенів у піднебессі. Немов вимерло все, причаїлося перед якоюсь, ще невидимою бідою. Така тиша буває лише перед бурею. Або… пожежею. Коли і вогню ще не видно, і навіть легким димом не віє, а все живе поспішає сховатися чи втекти подалі від страшної смерті.

Марічка вдихнула глибше і закашлялася.

Як же, не тягне... Та від запаху гару вже в грудях млосно.

Марічка стривожено закрутила головою, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближається небезпека і… прокинулася.

Спершу здивовано витріщалася в густу темряву, потім згадала: вона у погребі. А темно, бо сама загасила свічку, щоб не чадила даремно. Повітря і без того не надто багато.

З одного боку було гарячіше, ніж з іншого, і молодиця обережно перевірила, що ж там таке. Але як тільки рука торкнулася теплої собачого хутра, заспокоїлася. Це Бровко примостився їй під бік і спокійно спить.

Остаточно прокинувшись, тепер уже навмисне принюхалася. Горілим пахло, але не надто. Невідомо, скільки молодиця проспала, але пожежа, схоже, вже закінчилася. Та, власне, і горіти особливо нічому. Дах, критий очеретом, зтріскотів швидко. Сухі крокви теж. На горищі Марічка нічого не тримала. Так, невеличкий запас. На випадок негоди, щоб зайвий раз у комору не бігати. Раніше свекор, а потім чоловік під дахом розвішували хутра, перш ніж везти на ярмарку, але коли те було. Стіни з битої глини — їх вогонь тільки міцнішими зробить. Обпалить, як горщики. Меблі... Ліжко, стіл, скриня та пара лавок... Теж, певно, давно вигоріли.

Важливіше інше — забралися палії чи все ще вичікують обабіч? Розум підказував, що ніхто при здоровому глузді не буде зайвий час стирчати коло згарища. А серце тривожно завмирало: а раптом? Вона висунеться — і впаде, як пташка в сильце. І лише від думки, що ці таті з нею зроблять, у Марічки холонула спина, а в роті ставало сухо. Ні, краще ще трохи почекати. Адже Нестор ненадовго в Смілу поїхав. У будь-якому випадку, до темна має повернутися…

Марічка дістала кресало, видобула вогонь і запалила свічку.

— Ну що, дармоїд? Виспався? Давай, поїмо, чи що? Робити все одно нічого. А сите черево настрій піднімає. Хоч не так сумно буде.

Почувши знайомі слова, а насамперед, занюхавши, що господиня взялася відривати від м'яса шмат, пес облизнувся і, про всяк випадок, тицьнув головою молодицю в бік. Мовляв, я також тут, не забудь.

— Тебе забудеш, як же… — фиркнула Марічка. — Тримай… — і сунула псові більший шмат м'яса.

Той навіть не повірив своєму щастю і запитливо глянув на господиню.

— Просити тебе чи що?

Бровко похитав головою, обережно прийняв частування і трохи відповз убік. Голодом його не морили, але такий ласий почастунок дістався вперше. І пес не став накидатися на м'ясо, а відривав невеликими шматочками, і щоразу, перш ніж проковтнути, поглядав на господиню. Немов питав: це справді все мені? Не передумаєш? Не відбереш?

— Му-у-у… — приглушене і від того, начебто далеке, протяжне й жалібне мукання увірвалося в тишу льоху, наче щось забуте й нереальне.

— Ох, ти ж, боже... — сплеснула руками Марічка. — Красуля недоєна з самого ранку. Бідолаха… Ні, годі відсиджуватися. Треба звідси вибиратись.

Молодиця встала, потягнулася, розминаючи тіло, що затекло після сну, потім витягла з вушок запір на дверцятах. Уперлася руками, натиснула… але ті не зрушилися а ні на волосину. Сиділи на місці, як влиті.

— Цього тільки бракувало! — охнула молодиця. — Невже привалило чимось?

Марічка уявила собі на мить, що буде похована тут живцем, і аж затремтіла. Ніхто ж не знає про це підпілля. Навіть її батько з матір'ю. Свекор велів тримати в таємниці. Бо, мовляв, про те, що знає більше двох, згодом навіть свині стає відомо.

— Ні! Ні!

Молодиця з такою люттю штовхнула ненависний люк, що той не витримав. Гучно затріщав запеченою глиною і піддався, здіймаючись  одним краєм над долівкою.

— Ф-фу… — полегшено видихнула Марічка. Відсунула дверцята ще більше і обережно висунула голову.

Втім, особливо розглядати було нічого. Стіни, як і очікувала, встояли. Тільки зробилися з білосніжних сірувато-чорними від кіптяви. Від меблів одні головешки. Двері теж згоріли. Зате в проймі не було видно нікого чужого.

Марічка підхопила на руки Бровка та висадила нагору.

— Ану, глянь, що там? Чужий! Бери!

Бровко з гавкотом метнувся назовні, якийсь час його не було видно, а потім у дверях знову з’явилася його, схилена набік, здивована морда. Мовляв, ти чого, хазяйко? Кого шукати, якщо немає нікого?

— От і добре… от і славно, — пробурмотіла молодиця, вибираючись із льоху. Озирнулась і зітхнула. — О-хо-хо… Праці скільки… Палії ​​прокляті. Ну, нічого. І на вас управа знайдеться. Знатимете, як над бідною вдовицею збиткуватися.

Марічка змахнула сльозу, що набігла чи то від ріжучого очі смороду, чи то від того, що на згарище своєї домівки було боляче дивитись, і вже зовсім зібралася поплакати вдосталь, але повторне вимогливе мукання, що донеслося з хліву, не дало молодиці часу погорювати над нежданою бідою. Молодиця підхопила, чудом уцілілі у вогні, відро та дійницю і поквапилась до корови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍