Читати книгу - "Пробуджені фурії"

секунд. Вам краще вже бути у воді, коли він почнеться.

Сильва нашкрябала в собі сполотнілої професійної цікавості й придушеного кашлю.

— Захист корпусу?

— Так, активований. Але костюми-невидимці мають поглинути більшу частину енергії імпульсів сканера. А коли ви будете на рівні поверхні, я видам вас за кількох лисокрилів, що чекають нагоди порибалити у збуреній воді. Щойно почнеться цикл перевірки систем, вилазьте тим каналом угору. Я приберу вас із внутрішніх сканерів, а навігація вирішить, що лисокрили загубилися в хвилях. Те саме для твого зворотного шляху, Ласло. Тож залишайся у воді аж поки аероплав добре не пройде далі гирлом.

— Бомбезно.

— Ти знайшов нам каюту? — спитав я.

Кутик губ Оїші трохи смикнувся.

— Аякже. Не пожалів розкошів для гнаних друзів. Нижні палуби з правого борту майже порожні, каюта S37 уся ваша. Просто штовхніть двері.

— Вже пора, — хекнув Ласло. — По одному.

Він випурхнув із-під прикриття, що давав контейнер, із тією самою поставленою прудкориб’ячою ходою, яку я бачив у дії в Нечищеному, якусь мить засвітився на молі, а тоді акробатично кинувся з краю пристані й знову зник. Я скосив очі на Сильву й кивнув.

Вона пішла, не так плавно, як Ласло, але з тінню такої ж грації. Цього разу мені здалося, що я розчув тихий плескіт. Я дав їй п’ять секунд і рушив слідом, через відкритий простір, яким гуляла завірюха, схилився, щоб ухопитися за верхній щабель оглядової драбини, й поліз униз, швидко перебираючи руками й занурюючись у хімічний сморід гирла. Опустившись у воду по пояс, я відпустив драбину і впав назад.

Навіть через костюм-невидимець і одяг, яким я обгорнувся поверх нього, шок від занурення був безжальний. Холод пронизав мене, зчавив пахвину й груди, вибив повітря з легень крізь стиснуті зуби. Геконові клітини на долонях співчутливо ворухнули шипами-ниточками. Я набрав нового повітря й зиркнув над водою, шукаючи решту.

— Сюди.

Ласло махнув мені від гофрованої стінки пристані, де вони з Сильвою трималися за проіржавлений генератор повітряної подушки. Я ковзнув водою до них, і дозволив своїм генетично спроектованим долоням прикріпитися просто до вічнобетону. Ласло уривчасто дихав і балакав крізь цокіт зубів.

— Д-давай д-до корми й вил-лазь із води м-між корп-пусом і м-молом. Т-там п-побачиш сп-пускні канали. І не п-пий в-воду, чув?

Ми обмінялися заціпленими усмішками й відштовхнулися ногами.

Пливти й боротися проти рефлексів тіла, яке не хотіло нічого іншого, а тільки скрутитися в бублик від холоду й дрожу, було важко. Ми не подолали й пів дороги, коли Сильва почала відставати, і нам довелося повертатися по неї. Вона дихала короткими хрипкими ковтками, зуби заціпило, а очі почали закочуватися.

— Н-не м-можу вт-т-т-триматися, — бурмотіла вона, коли я розвернувся у воді, а Ласло допоміг покласти її мені на груди. — Н-не кажіть, що в-все д-доб, д-доб, д-добре, що тут-трясця-д-доброго?

— Гаразд, — спромігся видати я своїми власними задубілими щелепами. — Тримайся. Ласе, рушай далі.

Він конвульсивно кивнув і помахав далі. Я рушив слідом, незграбно рухаючись через вантаж на грудях.

— Хіба не було іншого способу, чорт забирай? — жалілася вона, ледь гучніше за шепіт.

Якимось чином я дотягнув нас обох до високої корми «Сходу Дайкоку», де на нас чекав Ласло. Ми запливли у прогалину води між корпусом аероплава й доком, і я притулив руку до вічнобетонної стіни для підтримки.

— М-менш-ше хв-вилини, — сказав Ласло, певно, звірившись з екраном на своїй рогівці. — С-сподіваймося, що Оїш-ш-і вже давно під’єднавс-ся.

Аероплав ожив. Спершу почулося глибоке гудіння, коли антиграви перемкнулися з дрейфу на рух, тоді пронизливе виття вхідних повітряних отворів і хрр-румп уздовж всього судна, коли спідниці наповнилися повітрям. З-під корми вирвався фонтан дрібних крапель і обдав мене дощем.

Ласло обдарував мене ще однією простодушною усмішкою і вказав пальцем.

— Отуди, — він перекричав шум двигунів.

Я рушив, куди він вказав, і побачив батарею з трьох круглих отворів, направлених в різні боки, як спірально розташовані пелюстки. Технічні вогні висвічували нутрощі каналів, і дротяну оглядову драбину від спідниці аероплава до краю першого отвору.

Гудіння двигунів стало нижчим і рівнішим.

Ласло поліз перший — угору щаблями й далі на куций, вигнутий донизу карниз, що увінчував спідницю. Упершись в корпус судна над головою, він помахав мені. Я підсадив Сильву до драбини, гаркнув їй у вухо, щоб вона лізла вгору, і з полегшенням побачив, що вона не настільки вимкнулася, щоб не впоратися. Ласло ухопив її, щойно вона дісталася верху, і вони, трохи поманеврувавши, зникли всередині труби. Я поліз до них так швидко, як тільки могли перебирати щаблі мої задублі пальці, а тоді шугнув у канал і вискочив з того шуму.

На кілька метрів вище я побачив, як Сильва з Ласло розчепірилися всередині спускної труби, витягнувши кінцівки до різних виступів. Я пригадав недбалу похвальбу прудкориба, яку почув при нашій першій зустрічі — вгору семиметровим димарем з полірованої сталі. Нічого особливого. Я з полегкістю побачив, що того разу, як це часто бувало, Ласло перебільшив. Труба була далеко не полірована, і в ній стирчало чимало держаків, приварених до металевих стінок. Я на пробу вхопився за дугастий щабель над головою і побачив, що зміг би підтягтися вгору похилою трубою майже не напружуючись. Ще вище. Я знайшов кілька гладенько заокруглених шишок в металі, де ноги могли б забрати на себе частку моєї ваги. Якусь хвильку я перепочив, притулившись до тремтливої поверхні труби, згадав про п’ятихвилинну засторогу від Оїші й рушив далі.

Вгорі труби я побачив промоклих Сильву і Ласло, що трималися за краї завтовшки в палець нижче відкритого люка, що був затягнутий провислим помаранчевим парусинтом. Прудкориб утомлено глянув на мене.

— Прилізли, — він гупнув у податливу поверхню над головою. — Це пліт найнижчого рівня. Він випадає першим. Просуньтеся отут, перелазьте через пліт і побачите оглядовий отвір, що веде до технічного поверху між палубами. Просто висадіть найближчий лючок і вискочите в якомусь коридорі. Сильво, тобі краще лізти першою.

Ми трохи відіпхнули вгору парусинтовий пліт з одного краю люка, і тепле, затхле повітря погнало трубою вниз. Я засміявся від чистої несвідомої приємності, яку відчув від цього вітерцю. Ласло кисло кивнув.

— Ага, радій собі. А декому з нас зараз знову лізти в ту всрану воду.

Сильва пролізла всередину, і я вже збирався іти слідом, коли прудкориб потягнув мене за руку. Він вагався.

— Ласе? Не гальмуй, дядьку, в нас мало часу.

— Ти, — він застеріг мене пальцем. — Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею. Дбай про її безпеку, поки ми не зможемо приїхати