Читати книгу - "Пробуджені фурії"

може сподобатися їй значно менше, розумієш?

— Їй не обов’язково знати, — сказала Ядвіга.

— Не будь стервом, Ядо. Я не підставлю Сукі під бластер, якщо не…

Я кахикнув.

— Як щодо Оїші?

Вони всі глянули на мене. Оррове чоло зморщилося.

— Може буть. Вони з Сильвою знайомі хтозна-відколи. Разом прийшли зеленими.

Ядвіга либилася.

— Звісно, він допоможе. Якщо його проситиме Мікі.

— Що?

Здавалось, що тепер вискалилися всі. Жаданий клапан для високого тиску. Кійока хихотіла в долоню, притиснуту до носа. Ласло старанно роздивлявся стелю. Здавлені пирхання й веселощі. Тільки Орр був надто злий, щоб приєднатися до забави.

— Хіба ти за минулі кілька днів нічого не помітив, Мікі? — Ядвіга розтягнула паузу так, що та аж запищала. — Ти подобаєшся Оїші. Розумієш, ти справді йому подобаєшся.

Я обдивився всіх своїх компаньйонів у тісній кімнаті й спробував дорівнятися до Орра в його абсолютній несхильності до розваг. Здебільшого я сердився на себе самого. Я не помітив, чи принаймні неправильно ідентифікував той потяг, який побачила Ядвіга. Для посланця то була серйозна помилка — не вловити перевагу, якою можна скористатися.

Колишнього посланця.

Так, дякую.

— Це добре, — спокійно сказав я. — Тоді мені краще піти та побалакати з ним.

— Ага, — спромоглася втримати вираз обличчя Ядвіга. — Спитай, чи можеш ти розраховувати на його дружню руку.

Виверження сміху, вибухова хвиля у замкнутому приміщенні. Небажана усмішка виповзла на моє обличчя.

— От гімнюки.

Не допомогло. Веселощі наросли. Сильва ворухнулася на ліжку й розплющила очі від шуму. Вона сперлася на лікоть і болісно кашлянула. Регіт витік з кімнати так само швидко, як він її раніше затопив.

— Мікі? — її голос звучав слабко і скрипуче.

Я повернувся до ліжка. Краєм ока вловив отруйний погляд, яким вистрілив Орр. Я схилився до неї.

— Так, Сильво. Я тут.

— Чого ви сміялися?

Я похитав головою.

— Оце дуже хороше питання.

Вона стисла мою руку з такою ж енергією, як і того вечора в таборі Оїші. Я наготувався почути, що вона може сказати далі.

Натомість вона лиш здригнулася й подивилася на свої пальці, що потонули в рукаві моєї куртки.

— Я, — бурмотіла вона. — Воно знало мене. Наче старого друга. Наче…

— Дай їй спокій, Мікі, — Орр спробував відіпхнути мене плечем, але Сильвин захват пересилив його намагання. Вона подивилася на нього, не спроможна зрозуміти.

— Що сталося? — змолилася вона.

Я скосив очі на велетня.

— Сам їй розкажеш?

Розділ тринадцятий

Ніч опустилася на Драву рядниною посіченого снігом мороку, осідаючи на скупчених бульках плацдарму і на вищих, кутастих руїнах самого міста, як добряче потягана ковдра. Фронт мікрохуги носився разом із вітром, насипав сніг густими, завитими покривалами, що обліплювали обличчя й набивалися за комір, тоді тікав геть, рідіючи майже до небуття, а тоді знову повертався потанцювати на галявинах світла під ліхтарями Анжьє. Видимість гуляла: падала до п’ятдесяти метрів, розвиднювалася, знову падала. То була погода сидіти вдома.

Присівши в тіні покинутого на краю пристані вантажного контейнера, я на хвильку замислився, як там інший Ковач дає собі раду в Нечищеному. Він, як і я, мав стандартну новопештську нелюбов до холоду, як і я мав би…

Ти цього не знаєш, ти не знаєш, що він той…

Еге ж.

Слухай, ну з якої сраки якудза дістане запасну копію особистості колишнього посланця? І заради якого біса їм так ризикувати? Під усім тим пошарпаним флером нащадків Старої Землі, врешті-решт, вони всього лише засрані злочинці. Ніяким робом не може бути…

Еге ж.

Це сверблячка, з якою ми всі живемо. Це ціна сучасності. А що як? Що як у якийсь неназваний момент життя тебе скопіюють? Що як тебе зберігатимуть у череві якоїсь машини, триматимуть у хтозна-якій паралельній віртуальній дійсності, або й просто уві сні, чекаючи миті, коли тебе можна буде випустити у справжній світ?

Або що, як тебе вже випустили. І ти живеш.

Таке показують в експеріях, про таке чуєш у міських легендах про друзів своїх друзів, про тих, хто через якусь чудернацьку програмну помилку таки зустрів себе самого у віртуальному або, рідше, справжньому світі. Або чуєш жахачки у стилі улюблених Ласло світових змов, в яких військові отримують таємний дозвіл багаторазового зачохлення. Ти слухаєш і насолоджуєшся екзистенційним холодком, що пробігає по спині вниз. Часом почуєш таку байку, якій можеш навіть повірити.

Якось я зустрів і мусив убити того, хто зачохлився двічі.

Якось я зустрів себе самого, і це закінчилося недобре.

Я не рвався повторити це.

І мені вистачало інших турбот.

За п’ятдесят метрів далі на пристані в завірюсі тьмяно здіймався «Схід Дайкоку». То було судно, більше за «Зброю для Ґевари», з виду — старий торговий аероплав, витягнутий з-під церати й переобладнаний під перевезення списантів. Над ним витав дух старовинної величі. Вогні затишно світили через ілюмінатори й збиралися в холодніші білі й червоні сузір’я на надбудовах. Раніше ми бачили струмочок неприкаяних постатей, що піднімалися трапами — це вихідні списанти сходили на борт — і вогні пасажирських рамп, але зараз люки закривалися, і аероплав ізолювався від прохолоди звичної для Нового Хоко ночі.

Хтось ішов, замотаний у білий з чорним вихор, з мого правого боку. Я торкнувся руків’я «Теббіта» і нагострив зір.

То був Ласло, зі своєю прудкорибською пружністю в ході й бадьорою усмішкою на вистуженому морозцем обличчі. Оїші з Сильвою ішли слідом. На обличчі жінки видно всю хімічну природу її боєздатності, в манері іншого чільника бачиться більш виражений контроль ситуації. Вони перейшли відкриту ділянку вздовж молу й шугнули під прикриття мого контейнера. Ласло розтер обличчя й струсив талий сніг із розчепірених пальців. Він перев’язав ліковану руку бойовим серволубком і ніби не відчував у ній болю. Я вловив заряд алкоголю в його диханні.

— Все гаразд?

Він кивнув.

— Усі, хто цікавився, а також кілька таких, кому цікаво не було, тепер знають, що Курумая нас замкнув. Яда й досі там, голосно колотиться від обурення перед усіма, кому її чутно чи видно.

— Оїші? Ти готовий?

Чільник серйозно глянув на мене.

— Якщо ти готовий. Як я вже казав, у вас буде максимум п’ять хвилин. Це все, що я можу, щоб не лишити слідів.

— П’яти хвилин вистачить, — нетерпляче сказав Ласло.

Всі подивилися на Сильву. Вона спромоглася усміхнутися під допитливими поглядами.

— Вистачить, — озвалася луною вона. — Очі на сканери. Ходімо.

Оїші різко вгледівся всередину, вглиб мережі. Він ледь помітно кивнув сам до себе.

— Навігаційні системи в очікуванні. Тест двигунів і систем через двісті п’ятдесят