Читати книгу - "Стара хвороба"

з витких рослин у прибережних кав’ярнях з неодмінними басейнами. Якщо їм щастило раптом знайти машину чи якийсь тарантас, вони їхали ще далі, в поселення, до яких від моря треба було діставатися кілька годин. Коли сутеніло, мандрівники, навіть заблукавши на невидимих у темряві дорогах серед безлюдних полів, завжди знали — хоч коли б вони дісталися узбережжя, там їх завжди зустріне червоними й зеленими вогнями вірний «Ташуджу».

Ця мовчазна морська гладінь і так само безмовна під сонцем земля заспокоювали збентежену душу Зулейхи. Але було й ще щось. Здається, саме постійна присутність поруч з молодою жінкою цього дужого чоловіка з повадками невинної дитини, який верховодив усім довкола, так вплинула на неї.

Спокій і довіра! Зараз чоловік ніби повертав їй усе те, чим обділив колись у родинному житті: коханням, мріями, пристрастю.

І хоча Зулейха, людина вільна і самостійна, завжди ставилася до будь-якої опіки як до чогось принизливого, після розриву з Юсуфом зрозуміла, що саме цього їй найбільше бракувало.

Поступово Зулейха звикала до «Ташуджу», почуваючись на ньому однією з тих морських пташок, які між довгими перельотами відпочивали на його щоглах. Вона не нудьгувала, хоча й жила на кораблі в обмеженому просторі пліч-о-пліч з Юсуфом.

А Юсуф узяв думку, ніби Зулейсі байдуже до нього, і, що б він не сказав, марно сподіватися, що її розбере раптом до сказаного цікавість, тому й тримався від Зулейхи подалі. Здавалося, він вважав свою роль для неї не значнішою за роль хлопчиська-рознощика з Міділлі чи то парубка з Сакиза, якого часом і посилав зіграти що-небудь для Зулейхи. Сам він на пароплаві наближався до неї лише у разі нагальної потреби.

Якщо їм чомусь не випадало повечеряти разом у невеликих ресторанчиках на березі, Юсуф завжди влаштовувався за маленьким столиком біля капітанського містка, уникаючи товариства Зулейхи, та й обідала вона частіше сама.

Як підійде Юсуф до Зулейхи щось обговорити з нею, то ніколи не сідає: мовляв, не хвилюйся, я не надовго.

Почнуть вони часом таку безтурботну балачку, скажуть одне одному всього кілька слів, а Зулейсі так дивно зробиться раптом від думки, що насправді їй дуже цікаво говорити з Юсуфом, слухати його мову.

Нарешті їм не треба було шукати порозуміння, адже тепер вони — просто двоє попутників, зовсім незнайомих людей, які могли випадково зустрітися в дорозі або на станції. Не боячись більше образити самолюбство одне одного, вони вільно розмовляли про все на світі, кожен уважно слухаючи співрозмовця.

Зараз Зулейха навіть плітки з муніципалітету, які раніше терпіти не могла, сприймала поблажливо й спокійно. Так слухають у дорозі чужі розповіді про селевий потік, що затопив поля в чиємусь маєтку, або історії випадкової попутниці-бабусі про її сина, який служить в армії.

Розмовляючи, вони іноді дивилися одне на одного, та поглядами не зустрічалися. Якщо ж це іноді й траплялося, вони не відводили очей, далі ведучи свою балачку. Поглинуті розмовою, вони, здавалося, не бачили одне одного.

Хоча того року вже літо стояло в розпалі, на Мармуровому морі чомусь усе ще було прохолодно і штормило.

Опівдні море починало пінитися, або, як кажуть на узбережжі Середземного моря, пастух погнав у гори білу отару баранців.

Надвечір вітер звичайно дужчав. Нахилившись над фальшбортом, Зулейха підставляла обличчя, волосся і руки вітру, свіжим морським бризкам, і так, з мокрим лицем і руками, спускалася близько півночі до себе в каюту.

Дуже скоро запахи моря, фарби і трюму, шум лопатей, що марно оберталися через морську хитавицю, звук скрипучого дерева, ще якийсь невідомий звук, який здавався шумом самих морських глибин, — стали тими звуками і запахами, на які вона тепер звично чекала щоранку, прокидаючись.

Все це заважало їй забутися, змушувало повертатися до життя. Заколихана монотонністю звуків, вона ніби не відчувала межі поміж сном і реальністю, поринаючи у дивний стан, коли не знаєш, наснилося це тобі чи було насправді.

Тут, між небом і морем, між минулим і майбутнім, забувши про все матеріальне, Зулейха знайшла нарешті той душевний спокій і рівновагу, які дає божественна рука лише безтілесним душам праведників. І цей спокій не могли порушити ані гнів, ані хвилювання чи страх.

Зулейха уявляла собі, як перелітні птахи, коли втомлюються літати над відкритим морем, якоїсь миті засинаючи, віддають себе на волю вітрові й потоків повітря — вона зараз відчувала те саме.

Якось уночі, коли Зулейху знову здолав тяжкий, схожий на опіумне марення, сон, вона раптом виразно побачила в каюті дівчинку-абіссинку, яку зустріла колись у Мерсіні. Дівчинка ніби з’явилася зі сну, взяла блакитний нічник, що висів навпроти, поторгала його і почала як корону надівати на свою кучеряву голівку. Двері тихенько скрипнули. До неї величезною тінню підійшов Юсуф і, перекинувши руку на інший край ліжка, безгучно схилився над нею. Зулейха відчувала, як він зараз торкнеться її грудей, припаде вустами до її вуст… Волосся Юсуфове спадало їй на чоло, очі й щоки.

Молода жінка, зважившись відповісти на поцілунок, витягла вперед шию і спитала:

— Це ти, Юсуфе?

І прокинулась, почувши свій голос. У каюті не було нікого. На обличчя Зулейсі спадав кінець шовкової хустки, яку вона кинула на бильце ліжка, коли лягала спати. Вона витягла з-під ковдри руки, вже готова одну притиснути до грудей. Десь подівся сон, і Зулейха підхопилася з ліжка. Вона не могла повірити, що все це їй привиділося. Лише виглянувши в коридор у двері, котрі прочинилися від хитавиці, Зулейха переконалася, що це й справді було видіння.

Її всю ніби тіпала пропасниця, по спині бігали мурашки. Хтозна, звідки взялося це видіння — чи то був плід її уяви, чи просто поганий сон, але чимось було воно й приємним. Була в тому якась особлива краса: повільно, ковток за ковтком, всотувати в себе це видіння; думати про надприродну силу величезної тіні, яка, доки маленька абіссинка увінчувала кучеряву голівку блакитним світильником, заполонила собою всю кімнату і схилилася над ліжком…

Та Зулейха дратувалася, розуміючи, що це видіння чи кошмар означало насправді, а тому почувала себе приниженою, ніби дівчина, якою знехтували, коли вона ладна була віддатися.

Ані її тіло, ані душа нічого не хотіли від цієї примари. Та на те й ніч. Тож сили пітьми накинулися на неї, коли вона пірнула в браму сну, і недобре пожартували з нею.

Зулейха зрозуміла, що більше не засне, тож накинула на плечі плащ і вийшла на палубу.

Юсуф, мабуть, цього вечора хильнув зайвого, бо заснув на плетеному шезлонгу, де звичайно відпочивала дружина. Він