Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви кохаєте його? — спитала дівчина нарешті.
— Я не можу бути менш відвертою, ніж вимагала цього від вас, — відповіла Франсуаза. — Він є людиною сміливою, доброю і — так, мені здається, я його кохаю.
— Ви йому про це казали?
— От і видно, що ви його не знаєте! Він як не мовчить, то буркотить. Мені вже двадцять разів спадало на думку поговорити з ним. Бувало, цілу ніч думаю, що йому сказати. Приходжу — він як подивиться на мене своїм чорним оком, я й злякаюся, і не скажу ні слова. Бачите, я тут вдаю бувалу жінку, а сама не спритніша за вас?
Це просте зізнання надавало ще більшої ваги іншим її розповідям: Франсуаза охоче відкривала і свою зухвалість, і свою слабкість — ту пристрасть, у якій вона йшла до кінця, і ту, яку не наважувалася висловити.
Алікс нею захоплювалася. Її батько, певно, був би обурений подібним ставленням власної доньки до якоїсь служниці. Але Алікс дивилася на Франсуазу по-іншому. Подруга лишалася для неї вільною жінкою, яка сплатила за свою свободу найвищу ціну, і ні про що не шкодувала.
Донині Алікс не уявляла, що, народившись на світ жінкою, можна не лише підкорятися, а й робити щось ще. Франсуаза подала їй цей приклад. Під її впливом міцнішали нові мрії, які линули понад нерівними шляхами пригод. Щоразу, коли Алікс уявляла себе вільною, вона мчала навскач на коні поруч із Жаном-Батістом. Спочатку вона говорила собі, що то було через нестачу інших прикладів. Франсуаза відкрила їй очі:
— Чоловік, який отак заволодів вашими мріями, так просто з них не вийде, — сказала вона, хитаючи головою.
Розділ 7
Вони їхали двадцять один день. На перших порах їх не лишало почуття, що за ними женеться король Сенаару з військом. Всюди їм здавалося, що він зараз покаже свою силу. З переляку вони уявляли його значно могутнішим, ніж він був насправді. Їм знадобився майже тиждень, щоб переконатися, що їх не переслідують, тим більше — не випереджають грізні агенти короля, яким вони через свою гарячковість заледве не навішували крила на спини. Насправді втікачі просто загубилися десь у безкрайому царстві пустелі. Тепер їхнім справжнім ворогом зробилися не незримий монарх і не підступні капуцини, а безводні, голодні й суворі краї, якими вони подорожували.
Місцевість була рівною. Широкі розжарені ділянки, подекуди присипані гарячим камінням, чергувалися на ній з чимось схожим на долини, які тягнулися уздовж річок піску. Вода з’являлася тут лише раз на рік у вигляді бурхливих злив, її одразу ж поглинав грунт, і вона ніколи так і не зливалася з іншими водами. Долини ці вкривала густа рослинність, яка складалася з бамбуку й очерету, опунцій, які на той час були в цвіту, алое та акацій. Товсті подушки кантуфи — непролазних заростей із колючих кущів — робили перебування в цих хащах зайняттям малоприємним, а прохід через них — зовсім неможливим.
У зведеному до мінімуму багажі втікачів не залишалося нічого, чим можна було б якось захиститися: ні тенту, ні гамака, ні ковдри. Спали вони на землі. У пустелі побоювалися павуків, скорпіонів та отруйних змій. Під покровом заростей долин, якщо їм удавалося пробити собі крізь них шлях, ставали жертвами удавів, москітів та всіх комах, яких лише вигадав Творець для того, щоб вигнати людину з цих пустельних місць та повернути її до собі подібних, як би вона цього не боялася. Отця де Бревдана в один з перших днів їхньої втечі вкусив у щиколотку отруйний павук. Понсе видав йому ліки, які полегшили біль. Але запалення поширилося на всю ногу, почалася лихоманка. Дорога зробилася для нього надто важкою. Потім хвороба відступила і священик одужав, але одужання було повільним і він став від цього ще слабкішим.
Поки вони думали, що їх переслідують, їм доводилося обминати села, які були насправді лише скупченнями хиж, де жили пастухи. Уночі вони під’їжджали до криниць та наповнювали свої баклаги. Коли скінчилися боби, які вони взяли із собою з Сенаару, їм вдалося спіймати теля, котре загубилося на пасовищі. Гаджі Алі вбив його за арабським ритуалом і наказав Жозефові розібрати тушу. Важко було б знайти теля екуменічніше, ніж це — вбите мусульманином, розрубане католиком та з’їдене протестантом, хіба що тільки залишалося запросити рабина обгризти кістки. Вони вже прив’язали залишки телятини до сідел, як раптом на них вискочила з кущів ціла ватага чорношкірих, озброєних луками та короткими бронзовими шаблями, на чолі з маленьким пастушком, котрий встиг їх побачити. Понсе дотримувався думки, що, зважаючи на кількість нападаючих, краще було б утекти, але метр Жюремі витяг свою шпагу і гукнув:
— А ну, месьє, на мене!
Жан-Батіст у свою чергу також схопився за зброю та прийшов на допомогу товаришу. Вони атакували двох перших тубільців. Здивовані хуткими рухами клинків, які робили білих майже незримими, двоє голих здоров’яг у мить дозволили себе проштрикнути, так і не закривши широко відкритих недовірливих очей. Їх заступили двоє інших чорношкірих; вони були явно захоплені цією незрозумілою та майже нематеріальною зброєю. Їх зачаровувало видовище битви. Решта тубільців, зібравшись у коло, дивилася на цей нечуваний бій, немов на свято. Двоє чужинців поривчасто рухалися під прикриттям своїх довгих залізних рукавів, що тремтіли у повітрі, немов крильця бабок. Їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
