Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

Табори мають свої переваги перед в’язницею. Ти можеш бачити сонце і до тебе приходять на побачення. Чотири рази на рік, кожного разу на три дні, тебе може відвідати сім’я, і ти проводиш їх у кімнаті, яка трохи нагадує провінційний готель. У в’язниці побачення відбуваються тільки по домофону, через скло і ґрати. У таборах ти бачиш свою матір, дружину чи доньку, можеш доторкнутися до них, поцілувати, обійняти. Таке блаженство. Час пролітає в одну мить.

З іншого боку, в’язниця може зруйнувати сім’ю. Лише один з 20 ув’язнених має регулярні побачення. Дружини йдуть від чоловіків, діти забувають батьків. Протягом п’яти років більшість людей втрачають мережу підтримки. За воротами на них чекає пустеля, саме тому повернення є таким поширеним явищем. Хто б не створив і не увічнив цю систему - я не знаю. Можливо, це робиться не зі злого умислу, просто за інерцією, але наслідки жахливі. Ціла плеяда відкинутих людей. Мільйони зруйнованих сімей і життів. Потрібна гуманна альтернатива, яка збереже надію. Всі це знають, але нічого не змінюється.

Для тих, хто перебуває в таборах, існує проблема протилежної статі. Найважче молодим ув’язненим віком від 18 до 35 років, особливо тим, хто прийшов з табору для неповнолітніх і не має реального досвіду регулярного статевого життя. Старші не так сильно страждають від його відсутності, можливо, через стресову ситуацію, в якій вони перебувають. У таборі про такі речі можна говорити досить спокійно. Інша справа - родина. Сімейні проблеми - це мінне поле, на яке ти ступаєш на свій страх і ризик; розмови про них можуть викликати найжорстокіші думки, депресію, навіть суїцид.

За великим рахунком, я не страждав від нав’язливих думок і спогадів або депресії, від якої страждало багато інших ув’язнених. Хоча можу пригадати кілька ночей, коли я не міг заснути. Особливо це було в перший рік мого ув’язнення, коли радіо і телеканали щодня говорили про те, що моя компанія розвалена. Вся ця брехня і пропаганда тиснула на мене. У мене були техніки, щоб тримати свій розум під контролем. Наприклад, я починав подумки писати листа або будувати будинок. Мені подобалося повільно “обставляти” кімнату уявними меблями і технікою. Я виявив, що найкращий спосіб зняти напругу - це викласти свої думки на папері. Я почав писати теоретичні промови, листи і скарги. Нічого з цього не призначалося для публічного споживання. Коли ти знімаєш напругу, то не хочеш, щоб це читали інші люди. І коли ти перечитуєш це набагато пізніше, написане може бути не дуже гарним чи зв’язним, але у мене з’явилася звичка викладати свої думки на папері, і я став досить досвідченим у цьому питанні. Як для школяра, який не любив писати і зазвичай просив моїх улюблених подруг писати за мене есе, це вже досягнення.

Я також отримував задоволення від практичних речей. Домашні справи для мене не є проблемою. До 30 років я сам прибирав по господарству і прав білизну, навіть коли не було гарячої води. В’язниця - це не дім, але ці навички допомагають, а родичі підтримують, надсилаючи дозволені речі. Найбільша проблема полягає в тому, що вам не дозволено мати комп’ютер, тому бракує доступу до інформації. Не тільки до актуальної інформації, але й до корисної інформації взагалі. Існує обмеження на кількість книг, які можна взяти до в’язниці, тому наявність адвоката, який приходить час від часу, є безцінною.

Ще одна навичка, яка допомогла мені у в’язниці, - це вміння концентруватися на завданні та блокувати непотрібні думки. Протягом усього робочого дня, вісім годин або більше, я змушував себе дисципліновано думати про конкретні, практичні проблеми, з якими я міг щось зробити, і не зациклюватися на тих, які я був безсилий вирішити. Я робив короткі перерви і розслаблявся, думаючи про щось приємне. А наприкінці робочого дня я вимикав свій мозок, думаючи про свою сім’ю та друзів з позитивом. Мені подобалося згадувати і мріяти про те, як я їх знову побачу.

У певному сенсі в’язниця - це як збільшувальне скло для спостереження за соціальними процесами, які відбуваються на волі. Коли після 1998 року в Росії різко впав рівень життя, ув’язнені буквально їли траву. Випадки дизентерії обчислювалися тисячами. Під час мого перебування у в’язниці мене вразила кількість неписьменних молодих людей, яких я зустрічав, 20-річних, які не вміли ні читати, ні писати. Потім я був свідком зміни населення сумнозвісної московської в’язниці “Матроська тиша”, коли на зміну звичайним девіантам і вуличним злочинцям масово приходили люди, у яких рейдери в погонах вкрали майно. Я бачив, як цих людей змушували підписувати документи про відмову від права на своє майно і виходити на волю з вироками або без них. І я бачив нечистих на руку правоохоронців, яких відправляли до в’язниці, коли спалахували конфлікти між відомствами. У в’язниці, попри всі обмеження, багато з того, що відбувається на волі, можна побачити як на долоні.

Перебування у в’язниці схоже на сенсорну інвалідність, коли одне з почуттів, що не працює, компенсується загостренням інших. На місце відсутніх зовнішніх подразників приходить підвищена чутливість до тих, що залишилися, до прихованих підказок, які видають справжні наміри людей. Ті, хто тривалий час перебуває у в’язниці, гостріше реагують на події і набагато чутливіші до тих, хто їх оточує. В’язні, які вийшли на волю після тривалого закляття, кажуть, що перші кілька місяців вони можуть читати людей, як відкриту книгу, поки ця набута “надчутливість” не починає згасати. Я відчув це на собі.

В’язниця також спотворює етичні стандарти, особливо в молодих головах. Якщо в звичайному житті 95% людей вважають брехню чимось поганим, а жорстокість - ненормальною, то у в’язниці це не так. Ти не повинен брехати “своїм” людям і не повинен красти у них, але в іншому випадку жорстокість є нормою. Такі правила діють не лише в кримінальному середовищі, за такими ж стандартами працюють колабораціоністи з адміністрацією і сама адміністрація. Табір - це велике село, де всі знають все про всіх. Нічого не можна приховати: табірне начальство розділяє і керує, підставляє, б’є в карцері, купує послуги - і все це робиться відкрито. Торгівля наркотиками - єдине, що відбувається таємно, хоча всі знають про наркотики і про те, хто їх вживає. У таборах, наприклад, є цеглини гашишу та марихуани, які майже всі курять у сезон. Вона має дивний, солодкий дим, дуже специфічний. Коли я