Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

В’язниця змінила мене. Я переоцінив своє розуміння важливості стосунків з родиною та близькими. Моє розуміння світу теж змінилося. Думаю, це помітно в статтях, які я написав, перебуваючи у в’язниці. В’язниця посилює емоції, в тому числі спалахи гніву або відчаю, які періодично спалахують. Тоді постає питання: чи можу я себе контролювати? І для мене, на щастя, відповідь була позитивною. Я відчував відчай і злість, але тримав це в собі. Так я поводжуся в більшості аспектів життя. Мені допомогло вилити все на папір, а не на тих, хто мене оточує.

Мені завжди було важко виражати свої емоції. Мене виховували з переконанням, що чоловікові не личить бути сентиментальним. Посміятися - так, іноді навіть дуже саркастично, в тому числі над собою, а особливо над сильними світу цього. Але ніколи не показувати справжні, непідробні емоції. Я показую емоції, коли спілкуюся зі своїми дітьми; можливо, я трохи більш сентиментальний зі своєю сім’єю та друзями. Але за межами цього кола я майже ніколи не відчуваю сильних емоцій. Ані прокурори, ані Путін, ані Сєчін не зачіпають моїх найглибших емоцій. Це як дощ восени: неприємне природне явище, не більше.

Дехто каже, що я трохи робот, і в цьому може бути частка правди. Мій поріг сильного емоційного залучення високий. Щоб я розлютився, має статися щось дійсно екстремальне. Але, з іншого боку, мене легко ображають випадки явної несправедливості, навіть у дрібницях. Перше засідання в нашому першому процесі в Басманному суді Москви було для мене шоком. Люди просто не слухали. Мені хотілося сказати: - Хвилинку, а де ваші докази? Чи не вигадали ви все це? Чому твоє слово важить більше, ніж моє? Чому я повинен сидіти у в’язниці через твою параною? Але нікому немає діла до твоїх запитань. Закон у путінській Росії складається з безглуздих папірців.

Це мене засмучує. Іноді ти відчуваєш себе так, ніби тебе викрали інопланетяни. Вони не вороги, не фашисти, вони просто інопланетяни, які виглядають як ми, але не мають нічого спільного з людьми. Треба просто визнати, що з ними неможливо ні про що поговорити. І так ти себе заспокоюєш. Я почав сприймати в’язницю, суди і слідчих як якесь природне явище, яке можна вивчати об’єктивним поглядом, але на яке безглуздо реагувати емоційно.

З чим було важче впоратися, так це з невідомістю. Не те, що відбувається з тобою особисто, а те, що відбувається вдома, з твоїми рідними та друзями. Іноді минають дні або навіть тижні, перш ніж ти отримуєш відповіді на питання, на які відчайдушно хочеш отримати відповідь. У в’язниці є багато прихованих телефонів, і для багатьох вони є рятівним колом, але не всі мають до них доступ. У мене ніколи не було.

Влада використовує психологічні прийоми. Твою власну долю приховують від тебе, навіть у найдрібніших деталях, що є формою психологічних тортур. Навіщо тебе викликали… куди тебе везуть - ніхто не скаже. “Візьміть речі”, - не беріть речі, - “принесіть документи”, “залиште документи”, “одягайте пальто”, - не одягайте пальто - все це навмисно тримає вас у здогадках. Якщо приходить документ, що стосується вашої справи, його не показують, а дають лише тоді, коли слідчий приходить до вас на допит або ваш адвокат приносить його на побачення. Мета зрозуміла - щоб у вас не було часу на підготовку або консультації.

Нескінченні, принизливі обшуки спочатку пригнічують, але поступово до них звикаєш. Вони трапляються до шести разів на день, і це, звичайно, погано. Але планка людської гідності знижена. Якщо ти не хочеш потонути під вагою всього цього, ти повинен змусити себе боротися в своєму серці за кожну дрібницю. Потрібно підштовхувати себе: регулярні фізичні вправи, чистота, щоденна праця, ввічливість у спілкуванні з кожною людиною. Все це може здаватися очевидним, але це не очевидно, коли влада намагається рік за роком зламати тебе через безнадію і перспективу забуття, а також через огидні тюремні практики, які виснажують тебе.

У в’язниці розмови стають важливішими, ніж на волі. Розмови на всілякі теми. Люди, які можуть говорити про закон, користуються особливою повагою. Дуже мало ув’язнених мають власних адвокатів, а призначені державою адвокати мало чого варті, тому ув’язнений, який знає закон і не проти поділитися своїми знаннями, дуже затребуваний. Я сам цим займався. “Професійні” консультації, які я надавав, не були дуже складними, та їх і не потрібно було надавати. Більшість російських суддів знають кримінальний кодекс, кримінально-процесуальний кодекс і кілька постанов Верховного суду. Але навіть це вони знають не дуже добре. Це означає, що їхні помилки легко передбачити. Виявлення недоліків у вироку ув’язненого може дати йому обґрунтовані підстави для апеляції і зробити його дуже вдячним. Я б сказав, що у двох випадках з трьох у будь-якому вироку можна знайти щось, за що можна зачепитися, щоб вимагати перегляду. Багато справ викликають неприємне відчуття, коли їх читаєш, а інші змушують замислитися, чи не живуть люди, які виносять судові рішення, в іншій реальності. Не потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що є правдою, а що брехнею. Для більшості професійних суддів це теж не секрет, просто не в їхніх інтересах про це говорити.

У в’язниці все це доводиться розглядати в перспективі. І зберігати спокій. В’язниця дозволяє займатися самоаналізом і глибше аналізувати зовнішню реальність. Темп життя сповільнюється. Цікавий парадокс - кожен день тягнеться повільно, але тижні, місяці і роки пролітають непомітно. Одного я навчився у в’язниці, чого не мав раніше, - це терпіння. Коли я був на волі, година здавалася довгою, а у в’язниці - миттю. В’язниця дозволяє заглибитися у свої думки. Якість концентрації є абсолютною. Мої десять років у в’язниці були можливістю думати, читати і вчитися. Я думав про себе і свою сім’ю, про своє життя і свої переконання; я думав про Росію і про те, що означає моя країна. Я читав Солженіцина, але не отримав від нього великого натхнення - я відчував, що це писання не борця, а пристосуванця. Я б ніколи не засуджував людину, метою якої є виживання і яка пише про виживання як про досягнення. Мене це просто не надихало. З іншого боку, Василь Гроссман і Варлам Шаламов, на мою думку, сповнені чесності, хоча й дуже суворі. Читаєш їх і розумієш, що це люди, чий приклад хочеться наслідувати, вони викликають бажання продовжувати боротьбу.