Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

до галереї мирно спала їхня п’ятимісячна донечка. Олена підійшла до них.

— Познайомся, мій чоловік Ганс, — сказала Абіґаль французькою, щиро рада, що знову її зустріла.

Чоловік підвівся й поступився Олені місцем на сходах ґанку поряд зі своєю дружиною, тоді як Віталій і Толя стали навколішки біля малюків, щоб узяти участь у їхній грі.

— Ваш будинок не надто великий. Скільки людей живе в ньому? — поцікавилася дівчина.

— Ми з Абіґаль і троє наших дітей, — відповів Ганс.

— А інші члени вашої сім’ї, ті, що були з вами в поїзді, вони де живуть?

— Мої батьки живуть там, — Абіґаль показала на сусідній будинок із кругляка. — Навпроти — моя сестра Ґретель із Францом, її чоловіком, і двома дітьми.

— У вас у кожного свій будинок? Нас в одному будинку живе чотири сім’ї — вісімнадцять людей. У Менделів п’ятеро дітей — від двох до дев’яти років, у Новаків троє — дівчинка одинадцяти й близнюки восьми років. Жодної можливості усамітнитися...

— Тут, у Спіріт Лейку, умови життя німців кращі, ніж в українців, болгар чи турків, — пояснив Ганс. — Це несправедливо, та нашу націю канадська влада вважає вищою, тому й роботи, які нас змушують виконувати, легші, порівнюючи з тими, на яких працюють ваші чоловіки. А тому, що нічого не можна змінити, ми були б дурнями, якби не скористалися наданими перевагами.

— Тобі має бути важко знову бути зі своїм чоловіком, коли довкола стільки людей, — сказала сумно Абіґаль.

Олена схилила голову, не відповідаючи на її слова, бо для неї, навпаки, оті Менделі й Новаки, вся ця купа народу були неочікуваною допомогою, щоб триматися якомога далі від Петра.

— Якщо ви маєте більше свободи, — звернулася вона до Ганса, — чи можете піти зі мною до коменданта? Я хочу попросити його повернути мені мою скрипку.

— До нас краще ставляться, — відповів німець, — та ми теж в’язні й змушені жити за правилами концтабору.

— Але ж учора ввечері ви були там, коли прибув поїзд, щоб зустріти своїх дружин.

— Думаю, ви не помітили, але на стежці на нас чекали солдати. Як і ви, ми можемо жити з нашими сім’ями, але наша свобода вдавана. Керівництво табору знає, що втекти неможливо. Це місце — посеред глухого лісу, і якщо не брати до уваги село Амос, де нас відразу піймають, довкола немає жодної живої душі. Зими тут суворі, чимало снігу, а в лісі повно вовків й інших диких тварин. Навіть без колючого дроту, що ви бачите довкола табору, ми все одно були б у в’язниці. Солдати мають наказ стріляти, якщо хтось намагатиметься втекти.

— Не думаю, що вони наважаться стріляти по жінках, особливо якщо врахувати, що ми, сім’ї, приїхали сюди добровільно. Я спробую зустрітися з начальником табору. Не знаєте, де я можу його знайти?

Вона впевнено підвелася. Ганс показав на скупчення будинків, що видавалися просторішими, біля ще вкритого кригою озера.

— Там живуть офіцери із сім’ями. Та я б на вашому місці дочекався випадкової зустрічі з полковником Борденом, або ж направив би йому прохання про аудієнцію.

— Ви сказали полковник Борден?

— Так.

Олена пригадала це ім’я. Вілсон Борден був побратимом чоловіка Мері-Ен, той, хто в неї гостював у середині січня. Вона сказала собі: якщо цей Борден — друг такої щирої жінки, то він має дослухатися до людей.

— Я прогуляюся в тому напрямку. Ти зі мною? — запитала вона у Віталія.

Хлопчик у захваті приєднався й узяв її за руку.

Ганс недовірливо дивився на них, але не перечив. Допоки вони йтимуть стежкою, їм нічого не загрожуватиме. Найгірше, що може трапитися, — їх перехопить солдат і доставить додому під конвоєм.

На ще замерзлій землі траплялися клаптики снігу, але кілька ніжних зелених паростків уже пробивалися на білій поверхні. Під гарячими променями квітневого сонця весняні запахи прокидалися й здіймалися у повітря як провісники тепла. Кілька не надто мерзлякуватих пташок повернулися з вирію з півдня й, наспівуючи, мостили гніздечка. «Життя оточене казкою, — подумала Олена, разом із Віталієм сходячи схилом до озера. — Шкода, що люди стають його полоненими».

Раптом на повороті стежки перед ними з’явилися два солдати.

— Стій! — крикнув більший із них ,і став посеред дороги.

Звиклі до того, що полонені чи члени їхніх сімей не розуміють мови, він показав підійматися назад до села, вказуючи на нього кінцем ствола.

— Ви можете говорити англійською, — сказала Олена. — Ми з братом знаємо вашу мову.

— Тож негайно повертайтеся до своїх. У вас немає дозволу виходити за межі відведеної вам території.

— Мені потрібно зустрітися з вашим командиром, — наполягала Олена.

Солдат захихикав.

— І тільки! Думаєте, вам досить висунути кінчик вашого носа, щоб вас зустрічали урочисто і з почестями, достойними принцеси! Ви тут не в люксовому готелі, де Вашій Високості досить тільки побажати, щоб отримати все.

Він загрозливо посунувся вперед, змушуючи її відступити.

— Ідіть геть, наш командир не гаятиме свого часу, вислуховуючи ваші звинувачення. У нього інших справ — по самісіньке горло.

Другий військовий, сержант, що стояв дещо далі, приєднався до колеги.

— Я знаю цих людей, — заявив він. — Я відведу їх до їхнього будинку.

Олена здивовано повернулася до того, хто це сказав. Вона не пригадувала, щоб із ним колись зустрічалася.

— Ідіть за мною, — наказав сержант французькою. — Полковник приймає лише за попереднім записом.

Під похмурим поглядом першого солдата Олена вирішила, що краще не наполягати.

Поверталися мовчки. Коли показалися хатки з кругляка, вона подякувала сержантові.

— З вашого боку було люб’язно сказати, що ви нас знаєте. Ваш колега був досить агресивний.

— Я сказав правду, — мовив сержант, уповільнюючи крок. — Ми вже зустрічалися.

— Я вас пригадую, — оживився Віталій. — Ви перевіряли моїх олов’яних солдатиків і питали, яка з двох армій переможе у війні.

— У тебе чудова пам’ять, молодий чоловіче, — визнав офіцер, зупиняючись і повертаючись до нього. — Я — сержант Етьєн Лєпін.

— Ви віддали мені фігурки й порадили не надто їх показувати іншим. Відтоді я граюся ними тільки у своїй кімнаті.

— Так завбачливіше з твого боку, — погодився Лєпін, куйовдячи йому чуба.

А тоді звернувся до Олени.

— Не забувайте, що ви живете в таборі, у якому також живуть в’язні чоловіки й солдати, що не мають жінок. Уникайте ходити одна. По-перше, це заборонено правилами. Військовий, який занадто покладається на власну зброю, може подумати, що ви втікачка. І вистрелить у вас.

— Я думала, що ми, члени сімей в’язнів, вільні