Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

невеличкий загорнутий в папір пакунок, і усміхалася до своїх друзів.

— Не запирай дверей, — сказав, виходячи, чепурун своєму товаришу. — Хай йому біс, — лайнувся він, — ми залишимо вхідні двері напіввідчиненими. Раптом йому захочеться з кимось поспілкуватися.

Чоловік подивився на нього з недовірою.

— Думаєте, це добра ідея, Дейвісе? — спитав він, затримавши руку на роздовбаному дверному молотку. — Не думаю, що Ліпсіусу таке сподобалося б. А ви що скажете, Хелен?

— Я згідна з Дейвісом. Він — натура творча, а ви, Річмонде, сіра посередність і боягуз. Звісно, варто залишити двері відчиненими. Жаль, одначе, що Ліпсіусу довелося поїхати! Ото б він повеселився.

— Ага, — погодився чепурний містер Дейвіс, — не пощастило доктору, що його викликали до пацієнта аж на захід.

Троє вийшли з будинку, залишивши напіввідчиненими перехняблені й облуплені від морозів і дощів вхідні двері. Якусь хвилю вони мовчки стояли під ветхим піддашком ганку.

— Що ж, — сказала дівчина, — нарешті з цим покінчено. Більше не доведеться вистежувати того хлопця в окулярах.

— Ми у великому боргу перед тобою, — ввічливо мовив містер Дейвіс. — Так сказав доктор перед тим, як поїхати. Нам трьом не завадило б попрощатися, як гадаєте? Особисто я хочу перед цією мальовничою, хоч і занедбаною будівлею сказати слова прощання своєму другові містеру Бартону, торговцю антикваріатом і прикрасами. — Піднявши свого капелюха, він жартівливо вклонився.

— А я, — підхопив Річмонд, — хочу попрощатися з містером Вілкінсом, приватним секретарем, чиє товариство мене, зізнаюся, дещо втомило.

— До побачення, міс Леллі, і ви, міс Лестер, бувайте, — дівчина зробила граційний реверанс. — Нарешті попрощаюся й з усією цією таємничою пригодою. Виставу закінчено.

У той час, як містер Дейвіс та молода леді, здавалося, були сповнені якоїсь похмурої радості, Річмонд нервово смикав себе за вуса.

— Мені трохи не по собі, — сказав він. — Звісно, я й не такого надивився у Штатах, але той звук, що він видав, викликав у мене нудоту. А той запах... Зрештою, мій шлунок ніколи не був стійкий до такого.

Троє приятелів спустилися з ґанку і почали повільно походжати кривою стежкою, колись посипаною жорствою, а тепер порослою вологим пухким мохом. Надворі стояв погожий осінній вечір. Сонце кидало слабкий відблиск на жовті стіни старого занедбаного будинку, виставляючи напоказ сліди руйнівного занепаду: чорні патьоки від дощу, що стікав дірявими ринвами, оголені цеглини, що зяяли крізь клапті тиньку на стінах будинку, плакучу зелень хирлявого верболозу, що ріс неподалік від ґанку, потрісканий фундамент, який пожирала смердюча глина. То була дивна й безладно спланована старовинна будівля, якій було близько двохсот років, з мансардними вікнами під похилим черепичним дахом та флігелями в григоріанському стилі з обох боків. Еркери ледь діставали до другого поверху, а дві, колись пофарбовані в яскраво-зелений колір, куполоподібні башти тепер здавалися сірими. На стежці лежали розбиті вази, а над масною глиною здіймалися густі випари. Недоглянуті кущі зі сплутаним гіллям огидно смерділи вологістю, а сама атмосфера, що повисла над занедбаним маєтком, наштовхувала на думки про смерть. Троє приятелів похмуро дивилися на моріжок і клумби, густо порослі дереном та кропивою, і на сумний ставок у гущавині бур'янів, де замість лілій росла ряска, над якою підносився іржавий Тритон, що дудів похоронну мелодію у зламаний ріг. А ген-ген, за похилою огорожею та далекими лугами, сідало сонце, червонясте світло якого пробивалося крізь гілки в'язів.

Річмонд здригнувся і тупнув ногою.

— Нам краще піти звідси, — сказав він, — нам тут більше нічого робити.

— А й справді, — відповів Дейвіс, — з цим нарешті покінчено. Якийсь час я думав, що нам ніколи не спіймати цього джентльмена в окулярах. Тямовитий був хлопець, але — Боже милостивий! — він таки зламався. Їй-бо, він зблід, коли я торкнувся його плеча в барі. Але де ж він заховав ту штуковину? Можу заприсягтися, що її при ньому не було.

Дівчина засміялась, і вони вже розвернулися, готові йти геть, аж раптом Річард відсахнувся. — Фе! — скрикнув він, повернувшись до дівчини. — Що це в тебе? Поглянь-но, Дейвісе, з пакунка тече.

Дівчина кинула погляд на невеличкий пакунок, що несла в руках, і відгорнула край паперу.

— Так, ви двоє, слухайте сюди, — сказала вона, — це я вигадала. Ви маєте погодитися, що ця річ стане чудовим доповненням колекції доктора. Це частина правої руки — тієї самої, що поцупила золотого Тиберія.

Містер Дейвіс кивнув з очевидним схваленням, а Річмонд підняв свого недоладного високого котелка і витер чоло брудною хустинкою.

— Я йду геть, — сказав він, — а ви, якщо хочете, можете залишитися.

Усі троє завернули за конюшню, минули засохле пустище, що колись було городом, і, продершись крізь живопліт, вийшли на дорогу. А за п'ять хвилин двоє джентльменів, які знічев'я приблукали в ці занедбані околиці Лондона, прогулювалися темною під'їзною алеєю неподалік від закинутого дому. Поглядаючи на нього з дороги та відзначивши для себе його неймовірне запустіння, вони почали пишномовно просторікувати в дусі Джеремі Тейлора[32].

— Погляньте, Дайсоне, — заговорив один із джентльменів, коли вони наблизилися до будинку, — бачите ці вікна вгорі? Сонце сідає за обрій, від чого шибки еркерів, дарма що запилені, «яскраво палають вогнем».

— Філіпсе, — озвався старший і, варто зауважити, більш високодумний із джентльменів, — у мене надто бурхлива уява і я не в змозі протистояти впливу гротескності. Мені несила триматися меж реальності тут, де все позначено похмурим запустінням, а нас огортає кедровий морок, де разом зі свіжим повітрям наші легені вдихають випари тління. Я дивлюся на сонячну заграву на шибках, і мені здається, що будинок зачарований. Кажу вам, он та кімната за вікном потопає в крові та вогні.

Пригода золотого Тиберія

Знайомство містера Дайсона з містером Чарльзом Філіпсом стало долею випадку з десятків тисяч тих, які щоденно трапляються з перехожими на вулицях Лондона. Містер Дайсон був письменником та нещасним взірцем нерозумно розтраченого таланту, завдяки якому він ще на зорі своєї юності міг стати одним із улюблених прозаїків Бентлі[33], але натомість обрав інший шлях. Так, він добре розумівся на схоластиці, та був аж ніяк не пристосований до школи життя. Він називав себе митцем, та насправді був ледачим, і лише зацікавлено спостерігав за тим, як тяжко працюють інші. Поміж безлічі ілюзій про себе