Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

хіба можливо встояти перед його цілунками і ласками? То були воістину нестримні ночі феєричної пристрасті. Але як же мало було таких днів, коли, повечерявши, Гульвіса залишався з дружиною, розлігшись на канапі й поклавши голову їй на груди, слухаючи радіо і розповідаючи різні історії. Його сміливі руки пестили її, збуджували і вони чимдуж летіли до їхнього кованого ліжка, де кохалися до самого ранку.

Таких вечорів ставало чимраз менше… Здебільшого таке випадало, коли Гульвісу раптово охоплювала відраза до того безладного способу життя, й він покидав друзів, кашасу, рулетку на три-чотири дні, а то й на тиждень і сидів удома. Тоді він переважно спав, порпався у шафах, клеївся до учениць і вимагав у Флор кохатися з ним, коли йому заманеться, навіть у найневідповідніший час. Але ж як швидко пролітали ці дні. Легковажний Гульвіса перекидав усе догори дриґом, його бадьорий сміх дзвенів у коридорі, він говорив із вікна з сусідами, слухав, як сваряться дона Норма і дона Жіза, та сповнював весь дім і всю вулицю своїми веселощами. Але ночей, сповнених запаморочливої ейфорії й божевільного захвату, нестримного сміху та їхніх пристрасно сплетених тіл на кованому ліжку ставало дедалі менше. «Моя кокосова цукерочко, мій базиліковий цвіте, пряність життя мого, моє пухнасте звірятко, твоя розкішниця солодша за мед», — чого тільки не шепотів він їй на вушко!

Зате непорівняно більше було інших, безконечних ночей чекання. Дона Флор тоді спала тільки на одне вухо, прокидалася від найменшого шелесту, а то і зовсім не спала, скована гнівом та образою, аж поки десь віддаля долинали його кроки, а потім обертався ключ у замку. З того, як відчинялися двері, вона вже знала, скільки було випито кашаси і чи вдалась йому гра. Тоді вона стуляла повіки і вдавала, що солодко спить.

Іноді він приходив на світанку і вона лагідно зустрічала Гульвісу, оберігаючи його запізнілий сон. На стомленому чоловіковому обличчі жевріла провинна усмішка і, немов немовля, він згортався в клубочок в обіймах дружини. Дона Флор мовчки ковтала сльози, щосили намагаючись приховати, що плаче, — у нього ж і так було досить причин для роздратування: Гульвісині нерви не витримували виснажливої боротьби з нещасливою долею. Він майже завжди приходив напідпитку, а іноді й у смерть п’яний, майже відразу засинав, але спершу таки голубив дружину, шепочучи: «Сьогодні я геть усе програв, моя смаглявочко, але завтра неодмінно відіграюся…» Дона Флор не спала, охоплена бажанням, відчуваючи, як чоловік, притиснувшись до неї, неспокійно здригається; він і вві сні продовжував грати, та й уві сні йому теж не щастило. Так він і спав, промовляючи: «Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять, двадцять три», — чотири фатальних для нього числа… Флор спостерігала за чоловіком і уявляла, як він ставить на одне з них і виграє. Вона вже приблизно уявляла, що таке рулетка з її спокусами та власними математичними законами. Так, обіймаючи вдосвіта Гульвісу, вона охороняла його від усього світу, від усіх отих фішок і карт, від круп’є й усього цього невезіння. Вона горнулася до нього всім своїм тілом і зігрівала, немов беззахисне немовля; солодко сопучи, Гульвіса і справді був схожий на білявого хлопчика, на велику дитину.

Іноді він і взагалі не приходив ночувати; дона Флор чекала його весь день і наступну ніч, страждаючи від приниження. Учениці, звісно, помічали її печальний і небалакучий стан, тож намагалися уникати делікатних запитань, побоюючись, що бідолаха просто розплачеться від сорому. Між собою вони осуджували легковажного дурисвіта і його спосіб життя. І як тільки йому совісті вистачало мучити таку хорошу дружину? Та варто було їм побачити Гульвісу, почути його вкрадливий голос і веселі жарти, — вони танули і мліли.

Протягом дня Гульвіса тільки те й робив, що шукав, хто б йому позичив грошей, але здебільшого ті пошуки були марні: в гральних залах у борг не дають, фішки можна отримати лише за готівку. Він обходив банки, переконував керівників і їхніх заступників видати чек; вдавався до хитрощів, вибиваючи в поручителів гарантії, або під страхітливі відсотки кілька сот мільрейсів у скупого лихваря. Весь свій післяобідній час він міг згаяти на скнару, вмовити якого було майже неможливо, і радів, якщо таки вдавалося добитися свого і скупердяй, не маючи більше сил опиратися, брав нарешті ручку й виписував чек. Але дехто, з практичніших міркувань, волів діяти так: щойно Гульвіса приходив із чеком, жертва жбурляла йому зо дві сотні, тільки би позбутися прохача. Через місяць або два той чек уже все одно був би недійсний. Гульвіса рідко вертався з порожніми руками. Замало було простої жадібності, щоб не пристати на його умовляння, потрібно було мати залізну волю, бути геть байдужим до чужого горя, словом, належати до людей безсердечних, як от італієць Ґільєрме Річчі з Ладейри-да-Табуао. Він і став відомим саме завдяки тому, що мужньо опирався Гульвісі впродовж декількох років.

Варто згадати також і про власника книгарні Дмевала Шавеса, багатія, який у ті часи був іще звичайним продавцем. Він довго протистояв Гульвісі, але одного разу той на цілісінький день узяв Дмевала в облогу. Вони разом пообідали, вже наближався вечір, Гульвіса шість годин поспіль наполягав на своєму — Мірандау спеціально засікав час на своєму швейцарському годиннику. Врешті-решт у Дмевала спухли вуха від Гульвісиних благань, і він таки здався:

— Присягаюся, я вперше в житті ручаюсь за когось…

— Що ж, друже, непоганий початок, краще і не придумаєш. Далі все піде як по нотах, от побачиш: хто хоч раз за мене поручився, вже не може зупинитися, входить у смак.

Покинувши приголомшеного вгодованого продавця, Гульвіса помчав у банк: Дмевал сумно схилився над бухгалтерськими паперами, не розуміючи, як його змогли змусити поставити свій підпис на векселі.

Коли вдень і вечорами в «Табарисі» відбувалася гра, Гульвіса навіть вечеряти не приходив. Кидав до рота якусь булочку чи канапку, а вечеряв уже глупої ночі, коли зачинялися всі гральні заклади… Найзавзятіші — він, Джованні, Анакреон, Мірабо Сампайо, Мейя Порсау, негр Ариґоф, елегантний, немов князь із російських романсів, — прямували всією компанією на Рампа-ду-Меркаду[30], на площу Сімох Воріт, до Андрези чи в будь-яку таверну, де подавали каруру в листі, рибну ватапу, холодне пиво і нерозбавлену кашасу.

Траплялося, що він забігав повечеряти додому, де похапцем попоївши, тікав іще перед дев’ятою вечора. Дона Флор остаточно втратила надію, що її чоловік повертатиметься з роботи, як це роблять усі чоловіки, перевдягатиметься в домашній одяг, читатиме газети, обговорюватиме з нею новини і вони разом ходитимуть у гості чи в кіно. Вона вже й забула, коли востаннє була в кінотеатрі!