Читати книгу - "Ключі Марії"

не пише. А листи не мені — чужі. Що тут незрозумілого?

— Але ви ж їх дбайливо зберігаєте. До того ж конверти були розкриті.

— Зберігати і читати — різні речі. Я ще татові санаторно-курортні книжки зберігаю. З п’ятдесятих років. Зберігаю і не читаю, просто так, як пам’ять.

Олегова голова боліти перестала. Він помацав рану під мокрим рушником. Від дотику пальців вона заболіла, але щойно забрав руку, хворобливі відчуття пропали. Покрутив у руках рушник, подивився на плями крові й на сліди зеленки на ньому.

— У вас зеленка є? — запитав.

— Була, всю вам на голову вилив! — відповів старий.

Олег заплющив очі. Уявив себе в лікарняній палаті, а поруч — у білому халаті — Ріну з бинтом у руках. І ось вона бере й починає накручувати бинт на голову, постійно підтягуючи його, щоб міцніше тримався.

«Де вона? Що з нею?» — подумав Олег і зрозумів, що проникла в його думки зовсім щира турбота про зниклу дівчину.

— Вам погано? — голос старого зазвучав співчутливо. — Може, вийдіть на вулицю, а я вам швидку викличу. А раптом у вас струс мозку?

— Сподіваюся, що ні, — відповів Бісмарк і став обережно підніматися.

Розділ 32

Львів, червень 1941. Маркович дізнається про користь дружби з чекістами

Маркович страшенно нервував, боявся, що не вдасться йому ця роль. Не можна, щоб колеги щось запідозрили. Треба, щоб усе виглядало природно.

— Властиво, я про вас нічого не знаю, — промовив він, умощуючись на канапі.

Король сів навпроти на крісло й закурив.

— Так, звісно, нам треба домовитися про окремі деталі. Отже, звідки ви мене можете знати?

— І гадки не маю, — стенув плечима Маркович.

— Неправильна відповідь. Ви ж були в Москві на нараді викладачів? Куриласа там не було. Ось там ми й познайомилися. Я викладав у Таллінні від часу його визволення. Зараз приїхав до Львова і викладатиму історію у Львівському університеті.

— Це правда? — запитав обережно Маркович.

— Звичайно, що правда. Наступного тижня мене офіційно представлять новим завідувачем кафедри історії СССР.

— А що з...

— З Комарницьким? Ви ще не чули? На жаль, він не виправдав довір’я. Його відправили кудись на Схід. Здається, в Ташкент. Там теж потрібні фахівці з історії. Га-алю! — гукнув він на повні груди, й луна покотилася покоями. — А принеси нам рислінгу!

— Вже несу! — озвалася Галя й за кілька хвилин принесла охолоджену запітнілу пляшку та канапки з кав’яром, потім наповнила келихи й зникла.

— Ну, на здоров’я! — промовив чекіст, піднявши келих. Вони випили і чекіст продовжив: — Як бачите, з нами вигідно дружити. Ось ми з Куриласового помешкання виселили наших громадян, які прибули з Росії, звільнили з тюрми його служницю. Все для того, щоб людина працювала «на благо родіни», як сказав товариш Сталін... — Він зробив павзу, наповнив келихи і усміхнувся: — А ви людина обережна... Навіщо ви виходили з трамвая, міняли напрямок руху, якщо не збиралися нікуди заходити?

Маркович почервонів.

— Не знаю... Це якось машинально вийшло. Я відчув, що за мною стежать. І тоді повів себе, як хлопчак. До кого я б міг іще піти? Це було б безглуздо.

— Звісно, що так. Це просто наше керівництво перестрахувалося.

— А можна поцікавитися... — несміливо почав Маркович.

— Звісно, можна. Слухаю вас, — Король закинув ногу на ногу, взяв канапку і став ліниво жувати.

— Я хотів запитати... Ви ж фактично на двох роботах?

— Маєте на увазі роботу в НКВС? Так. Це моє основне місце праці. Але фактично ми всі повинні працювати на двох роботах. Батьківщина все ще в небезпеці. Тому працювати для неї — обов’язок і честь. Я радий, що ви погодилися помагати нам.

— Чесно кажучи, не розумію, який сенс у цій вечірці. Курилас не скаже нічого такого, що б вас зацікавило. Ми знаємося чимало літ, але ніколи не вели слизьких розмов.

— Справді? — Король прискалив око. — І минулого разу не розмовляли?

Маркович зблід. Що вони можуть знати? Були ж самі свої.

— Н-не пригадую...

— А ви напружте пам’ять. Про що говорив, наприклад, Гуркевич? А про що ви?

Маркевич відчув, як пітніють долоні. Отже, хтось з їхнього кола доніс.

— Ну-у, я не бачу там нічого крамольного, — промовив обережно. — Про розстріли галичан, які виїхали до Союзу, повідомляли ваші ж газети. Вибачте, але я вважаю це помилкою.

— Так, маєте рацію, — Король ще раз наповнив келихи. — Товариш Сталін уже покарав тих негідників, які організували перегини в політиці. Авжеж, я погоджуюся, що нічого страшного ви тоді не говорили, а все ж, зачепивши ці теми, неважко було перегнути палку. Я це до того, що й цього вечора бажано, щоб ви не цуралися розмов про політику. Я вам поможу. Ви ж розумієте, нам важливо знати, хто чим дихає.

Маркович поглянув на годинника:

— Скоро надійде з роботи моя дружина.

— Чудово. Гадаю, Галя вже дала собі раду. Ходімо поглянемо.

І справді у вітальні на видовженому столі красувалися тарілки з нарізаною ковбасою, салом, шинкою, червоною рибою та сиром, з оселедцями, посипаними цибулькою, канапки з кав’яром, оливки. Посередині манив око паштет, прикрашений, наче святковий торт. А поміж тим усім — різні напої. В Марковича розбіглися очі. Йому ніколи не доводилося бачити подібного столу. Окрім одного разу. Тоді, коли побував у Москві.

При появі господині Галя з чекістської буфетниці вмить перетворилася на пані професорову і стала розповідати, яке чудове місто Таллінн, які там крамниці, які прекрасні речі можна придбати. Незабаром поприходили Куриласи й Гуркевичі, їх теж вразив стіл.

— Ого-го! — дивувався Курилас. — То в Естонії ще можна надибати такі делікатеси? У нас вже з рік, як усе тільки з-під поли.

— Е, — усміхнувся Король, — там теж не все так вільно лежить у крамницях. Та якщо знати місця, можна непогано отоваритися. Але досить милуватися, сідаймо до столу. Пане Маркович, ви не проти, якщо я, з вашого дозволу, трішки покерую гостиною?

— О, ні-ні, — замотав головою той, — тож ваше свято. Товариш Король власне отримав «Золоту Зірку». — Присутні заплескали в долоні, вдаючи неймовірне розчулення. — Та це не єдина нагода випити, бо є ще одна: він очолить кафедру історії СРСР.

Курилас і Гуркевич, мов за командою, відкрили вуста, щоб, очевидно, запитати: «А що з Комарницьким», але пісний вираз обличчя Марковича підказав їм, що краще промовчати. Тепер вони зорієнтувалися, з ким мають справу, і зрозуміли, що поводитися треба стримано та не зачіпати слизьких тем. Після перших чарок і келихів гості з господарями розбилися на дві групи — жінки розсілися на канапі з келихами, а чоловіки стали в коло.

— Знаєте, — промовив Король, коли Курилас і Гуркевич припинили його розпитувати про Естонію, — я ознайомився зі штатним розписом університету і помітив одну дивну річ, якої я не зустрічав у Таллінні. А саме: надто багато євреїв. При чому — з буржуазної Польщі. Їх взагалі наїхало до Львова стільки, що тепер це майже половина населення.

— То й не дивно. Вони тікали від нацистів, — сказав Курилас.

— Гадаю, ці страхи перебільшені, — заперечив Король. —