Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

і показав мені напис: «Панні Марч від її друга Фридриха Баера».

– Ви часто казали, що хотіли б мати власну бібліотеку. Я дарую вам кілька перших книжок до неї, бо під цією кришкою (він мав на увазі обкладинку) багато книжок – зібраних в одну. Читайте Шекспіра уважно, і він дуже допоможе вам. Дослідження характерів, яке ви знайдете в цій книжці, навчить вас бачити їх у житті й зображувати вашим пером.

Я гаряче подякувала йому і тепер кажу «моя бібліотека», немов у мене сотня томів. Я й не знала раніше, як багато можна знайти у п’єсах Шекспіра, бо поруч зі мною не було такого ось Баера, щоб мені це пояснити. І не смійтеся над його жахливим ім’ям; воно вимовляється не «Беар» чи «Бір», а щось середнє між цих двох варіантів, як тільки німці можуть вимовити. Я рада, що вам обом сподобалося все, розказане про нього в моїх листах, і сподіваюся, що ви колись зможете з ним познайомитися. Мамі подобається його добре серце, а татові – розумна голова. Я ж захоплююся і першим, і другим, відчуваючи, що знайшла скарб, якого звуть мій «новий друг Фридрих Баер».

Грошей у мене небагато, і, не знаючи, що саме він любить. Просто купила кілька дрібниць і розклала в його кімнаті, щоб спрацював ефект несподіванки. Речі корисні, красиві або смішні: нове письмове приладдя, вазочка для квітки – у нього завжди стоїть квітка або зелена гілочка в склянці для пожвавлення обстановки, як він каже, – і прихватка для кочерги, щоб йому не доводилося щоразу спалювати те, що Емі називає mouchoir, тобто «носова хусточка».

Я пошила її, взявши за зразок ті, що придумала й робить Бет, – великий метелик із товстим тільцем, чорно-жовтими крилами, вишитими вовною вусиками й очима-намистинками. Вона дуже припала йому до смаку, і він поставив її на камінну полицю як предмет декору – тож цей подарунок все-таки виявився невдалим. Хоч він і бідний, але на Різдво не забув ні служниці, ні дитини в будинку, і жодна душа, від прачки-француженки до панни Нортон, не забула про нього. Я цьому дуже радію.

Напередодні Нового року в пансіоні влаштували маскарад. Я не хотіла йти – не було костюма. Але в останню хвилину пані Кірк згадала про свою стару парчову сукню, а панна Нортон позичила мені мережива й пір’я, тож я вбралася у пані Малапроп[52] і вийшла в зал у масці. Ніхто не впізнав мене, бо я ще змінила голос, та ніхто й не підозрював, що мовчазна, манірна панна Марч (більшість із них вважає мене зарозумілою й холодною – такою я і є з цими самовпевненими нікчемами) може вбратися в таку сукню, й танцювати, й говорити «чарівні хитромудрі епітафії, немов алегорія на берегах Нілу»[53].

Мені було дуже весело, а коли ми всі зняли маски, стало ще веселіше від того, як вони дивились на мене. Я чула, як один молодик казав другому, що я, ймовірно, актриса. Так, так, йому справді здалося, що він бачив мене в одному з невеликих театрів. Мег сподобається цей жарт. Пан Баер зображував Ніка Дона з «Літньої ночі», а Тіна, справжня маленька фея у нього на руках, – Титанію[54]. Дивитися, як вони танцюють, було одне задоволення – «прямо пейзаж», якщо сказати у стилі «Теддіїзму».

Тож я все-таки зустріла свято дуже весело, а потім, вже в кімнаті, розмірковуючи про минулий рік, дійшла висновку, що дечого домоглася, незважаючи на мої численні невдачі, бо тепер я завжди бадьора, працюю з більшою віддачею й охотою, а ще більше, ніж раніше, цікавлюся іншими людьми – і все це приносить мені задоволення. Благослови вас всіх Господь!

Завжди ваша любляча

Джо

Розділ одинадцятий

Друг

Хоча Джо була дуже задоволена новим приємним колом спілкування і дуже зайнята щоденною роботою, якою добувала свій хліб насущний – солодкий, бо не дармовий, – вона як і раніше знаходила час для занять літературою. Мета, яку вона поставила собі, була цілком природною для бідної й честолюбної дівчини, але ціна, обрана нею для досягнення цієї мети, була далеко не найкращою. Джо розуміла, що гроші приносять матеріальні блага: тому вирішила домогтися грошей і благ – не лише для себе, але для тих, кого любила більше за себе.

Мрія забезпечити зручності для сім’ї, дати Бет усе, що їй хочеться – від суниці взимку до рояля в її спальні, самій відправитися за кордон і завжди мати стільки ресурсів, щоб дозволити собі розкіш зайнятися благодійністю, – ця мрія багато років залишалася найпотаємнішим повітряним замком Джо.

Шлях до цього замку, нехай довгий і нелегкий, започаткувала участь у конкурсі на кращу сенсаційну історію. Але катастрофа, яка спіткала її роман, на певний час позбавила впевненості в собі, бо громадська думка – велетень, який лякав і більш мужніх та сильних духом Джеків, що піднімалися й на вищі бобові стеблинки, ніж вона.

Як і цей безсмертний літературний герой, вона трохи відпочила після першої спроби, результатом якої в казці, якщо ми правильно пам’ятаємо, було падіння й отримання найменш цінного зі скарбів велетня. Але воля, що штовхала Джека «знову встати й спробувати ще раз», була такою ж сильною і в Джо, тільки тепер вона дерлася до своєї мети з тіньової сторони і завоювала навіть більше трофеїв, але ледь не втратила те, що набагато цінніше, ніж будь-яке багатство.

Юна літераторка почала писати сенсаційні історії, бо в те «похмуре середньовіччя» навіть у всіх аспектах бездоганна Америка зачитувалася всілякою дурницею. Джо ні з ким не радилася, але потай підготувала «захоплюючу історію» й сама сміливо понесла її пану Дешвуду, редактору «Щотижневого Вулкану».

Вона ніколи не читала Sartor Resartus[55], але жіноче чуття шепотіло їй, що на багатьох одяг впливає потужніше, ніж цінності характеру або магія манер. Тож вона вдягла свою найкращу сукню, постаралася переконати себе, що не хвилюється й не нервує, сміливо подолала два прольоти темних і брудних сходів і опинилася в неприбраній кімнаті, що плавала у хмарах сигарного диму.

У кімнаті перебувала компанія трьох джентльменів, що сиділи, задерши ноги вище своїх капелюхів, яких жоден із них не потрудився зняти при її появі. Дещо збентежена таким прийомом, Джо зупинилася на порозі, пробурмотівши тремтячим голосом:

– Вибачте, я шукаю редакцію «Щотижневого Вулкану» і, зокрема, пана Дешвуда.

Задрана вище за всі інші пара підборів опустилася, з крісла піднявся найбільш прокурений джентльмен і, дбайливо й ніжно стискаючи в пальцях сигару, висунувся вперед із кивком і поглядом, що не виражав нічого, крім бажання добряче виспатися.