Читати книгу - "Історія України 1945 -1991, Олександр Гребьонкін"

2. Перші кроки

Перші дисиденти

Після смерті Й. Сталіна у 1953 році з’являються перші поодинокі дисиденти. Це були мужні принципові людини. Деякі з них були молоді комсомольці, комуністи, котрі бачили певні негаразди й не могли мовчати. Серед них був комсомолець, поет  Юрій Литвин, син партизана-ковпаківця з Київщини. Він виступив з критикою зловживань місцевого голови колгоспу і був у 1953 році заарештований за навмисне приписаний йому кримінальний злочин і засуджений (пізніше займався правозахисною діяльністю і покінчив самогубством в таборах). Також, це був поет, бібліограф, популяризатор української книги Святослав Караванський, який писав листи-протести у різні інстанції з засудженням русифікації.

Активним дисидентом став також генерал Петро Григоренко. Він виступав проти безладдя в армії, проти придушень військами соціалістичних країн революцій в Угорщині і Чехословаччині, захищав право кримських татар (примусово виселених за часів Й. Сталіна) повернутися на батьківщину. Генерала насильно запроторили до психіатричної лікарні. Згодом він покинув СРСР.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) Левка Лук’яненка                                                                                                                                                Виникла й так звана «група юристів» на чолі з адвокатом Левком Григоровичем  Лук'яненком, людиною принциповою і мужньою. У 1959 році  вона перетворилася у «Українську робітничо-селянську спілку» ( УРСС;  її члени Л. Лук’яненко, І. Кандиба, А. Любович, усього – 7 чоловік).

УРСС закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу і до проголошення незалежної соціалістичної Української  держави (згідно з ст. 14 Конституції УРСР та ст. 17 Конституції СРСР), зі збереженням радянського ладу.  Якщо більша частина української нації не підтримає пропозицію вийти з СРСР, спілка мала само розпуститися.  Лук’яненко і його однодумці засуджували ідеологію і практику ОУН, вважаючи, що нові умови вимагають нових форм і тактики боротьби. Але, все ж, у 1961 році, незважаючи на прорадянські гасла в програмі УРСС, учасників спілки було заарештовано.  Львівський суд засудив  учасників до тривалих термінів ув'язнення.

Послідовниками УРСС стали «Демократичний союз соціалістів», «Український національний фронт», «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» та інші нелегальні організації.

Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «Відлиги» стала праця літературного критика і журналіста з Києва Івана Михайловича Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку автор наважився відправити в урядові кола. Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Й.Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів  Володимира Леніна та партійних документів 20-х років.

Дзюба вважав, що політика КПРС, зокрема, щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу.  Критик виступив проти перекручень соціалізму, вимагав повернутися до основних принципів ленінської національної політики, до поваги до інших національностей, до їх мови та культури. 

Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином. Іван Дзюба втратив роботу,  а у 1972 році був ув'язнений на 18 місяців. Пізніше, завдяки авіаконструктору О.Антонову,  Дзюба повернувся до роботи за фахом. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширювалася у самвидаві. В УРСР цей твір був опублікований тільки  у 1990 році. Письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю Дзюби «референдумом покоління».

3. Опозиційний рух у 1960-1970-х роках

Виступ у кінотеатрі «Україна»1965 року

Новий етап дисидентського руху почався з  1965 року.  

У вересні 1965 року, під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», з різкою критикою влади, з протестом проти арештів серед інтелігенції виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під  листом протесту підписалося 140 глядачів фільму. Після цією події  реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола вигнали з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

На їх захист виступили композитор П. Майборода, художниця А. Горська і поетеса Л. Костенко. З того часу листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту дисидентів.  Іншою своєрідною формою протесту стала започаткована традиція:  щорічно, 22 травня, вшановувати пам'ять поета Тараса Шевченка.  Адже саме цього дня у 1861 році труну з його тілом провезли з Петербургу до Канева(через Київ). Зібрання біля пам’ятника і проголошення антиурядових промов стали небезпечними для влади.  У 1967 році в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала чотирьох з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів все ж звільнили.