Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

наші записи про Лейбовіца та найдавніші писання, — підозрілим тоном уточнив бібліотекар.

— Потрібні.

— Якщо ви облаштуєте його посеред приміщення, в такому разі йому доведеться чимало ходити сюди-туди, — вів далі бібліотекар. — А рідкісні книги в нас на ланцюгах, які далеко не дістають.

— Хіба це проблема? — здивовано проказав винахідник. — Зніміть ланцюги. Вони все одно мають безглуздий вигляд і без того. Всі схизматичні культи повимирали або ж перетворилися на містечкові. Про Військовий орден Сан-Панкрац ніхто не чув уже цілу сотню років.

Армбрустер аж побуряковів від злості.

— Е, ні. Не вийде, — гаркнув він. — Ланцюги ніхто не чіпатиме.

— Але навіщо вони?

— Ми тепер не книгопаліїв боїмося. Справа у селянах. Ланцюги залишаться на своїх місцях.

Корнгур розвернувся до абата та розвів руками.

— Бачте, владико?

— Він має рацію, — погодився дом Пауло. — У селищі зараз панують бентежні настрої. Не забувай, що їхні райці відібрали в нас школу. А тепер у них своя бібліотека, і вони хочуть за наш рахунок поповнити її полиці книжками. І звісно, чим рідкіснішими, тим краще. Ну, й на додачу до цього торік ми мали клопіт із крадіями. Брат Армбрустер правий. Рідкісні книги залишаться на припоні.

— Гаразд, — зітхнув Корнгур. — Тоді йому доведеться працювати в ніші.

— То де ми повішаємо твою чудесну лампу?

Ченці оглянули нішу, один із чотирнадцяти ідентичних кабінетиків (організованих за тематичним принципом), що виходили на центральну залу. Кожна з цих комірчинок ховалася під свою арку із залізним гаком, вбитим у замковий камінь, на якому висіло важке розп’яття.

— Ну, якщо він працюватиме в такій комірчині, — промовив Корнгур, — то можна зняти хреста і тимчасово повішати її тут. Іншого виходу…

— Язичник! — прошипів книгар. — Поганин! Блюзнір! — Армбрустер здійняв до неба тремтячі руки. — Боже, не дай мені роздерти його ось цими руками! Коли він спиниться? Забери його геть, геть! — Він повернувся до них спиною, так і не опустивши все ще тремтливих кінцівок.

Дом Пауло і собі трохи скривився через пропозицію винахідника, але насупився, вже дивлячись на рясу брата Армбрустера зі спини. Абат знав, що за своєю природою бібліотекар навіть не вдаватиме покірливість, але його характер із віком, безперечно, погіршився.

— Брате Армбрустере, розверніться, будь ласка.

Книгар скорився.

— А тепер опустіть руки і відповідайте спокійним тоном, коли до вас…

— Але ж, отче-абате, ви самі чули, що він…

— Брате Армбрустере, я вас прошу взяти стелажну драбину і зняти розп’яття.

Кров відхлинула від обличчя бібліотекаря. Він безмовно прикипів поглядом до настоятеля.

— Ми не в церкві, — пояснив абат. — І розташування предметів культу довільне. Поки що ви знімете одне розп’яття. Здається, це єдине годяще тут місце під лампу. Потім знову поміняємо. Тепер я розумію, що всі ці заходи розладнали життя в книгозбірні, як і, можливо, твоє травлення, але ми сподіваємося, що працюємо заради прогресу. Інакше…

— Ви змусили Господа Бога поступитися місцем прогресу!

— Брате Армбрустере!

— Чому б вам не повішати цей чаклунський огонь Йому просто на шию?

Абат ніби скам’янів.

— Брате, я не примушую вас до покори і чекаю після комплети у своєму кабінеті.

Бібліотекар знітився.

— Я сходжу по драбину, отче-абате, — прошепотів він і почовгав геть невпевненою ходою.

Дом Пауло перевів погляд на Христа і хрест під аркою. «Ти ж не проти?» — подумалося священикові.

Йому крутило в животі. І він знав, що цей симптом дасться взнаки пізніше. З підвалу абат пішов іще до того, поки хтось міг би помітити його нездужання. Адже не годилося давати громаді бачити, наскільки дрібні прикрощі здатні брати гору над ним у ці дні.

Установку завершили збирати наступного дня, але на період випробування дом Пауло залишився у себе в кабінеті. Двічі він мусив виносити попередження братові Армбрустеру віч-на-віч, а потім ще й оголосити публічну догану на раді капітулу[108]. Але водночас він більше співчував саме бібліотекарю, а не Корнгуру. Абат сидів, навалившись усім тілом на письмовий стіл, та чекав новини з підвалу, практично не переймаючись про успіх або невдачу експерименту. Одну руку він заткнув спереду в рясу та поплескував живіт, ніби намагався втихомирити істеричну дитину.

І знову ці внутрішні спазми. Здавалося, вони його піймали в момент, коли наближалися якісь прикрощі, та минали, щойно ці турботи ставали зримими і настоятель мав з ними боротися. От тільки цього дня судоми нікуди діватися не хотіли.

Абат знав, що це попередження. Від янгола, чи від демона, чи від власної підсвідомості, воно наказувало стерегтися самого себе і ще чогось із навколишнього світу, що поки ніяк не проявлялося.

«І як чинити тепер?» — подумав чоловік, дозволивши собі тихенько зригнути, і подумки попросив пробачення у статуї святого Лейбовіца, що ніби реліквія стояла в ніші кабінету.

Носом Лейбовіца повзла муха. Святий дивився трохи зизом на комаху, немовби намагаючись її таким чином зігнати. Абат пристрастився до цієї різьбленої статуї із двадцять шостого століття; на її обличчі закарбувався допитливий посміх, що робив статую незвичною як для священного образу. Один кутик рота був опущений, брови насуплені в легкому сумніві, попри те, що навколо очей залягли веселі зморшки. Через мотузку вішальника, накинуту на його плече, вираз обличчя святого спантеличував. Можливо, це була всього лише нерівномірна текстура, яка зазвичай і скеровує руку різьбяра, коли той намагається передати тонші риси зображення, ніж дозволяють волокна деревини. Дом Пауло не знав, ростили це дерево спеціально під скульптурного кумира чи ні; у ті часи терплячі майстри починали свою роботу ще зі саджанця дуба чи кедра і, — збувши роки, обрізаючи пагінці, облуплюючи кору, вертячи живим гіллям та підв’язуючи його в потрібному напрямку, — змушували дерево виростати в приголомшливу постать дріади[109] зі складеними або зіпнутими вгору руками, а вже після — рубали його й обробляли різцем. У підсумку статуя неабияк противилася розтріскуванню та не щербилася, оскільки більшість її ліній повторювали текстуру деревини.

Дом Пауло частенько дивувався, що дерев’яний Лейбовіц успішно здолав кількасотлітній опір своїм попередникам. Дивувався з того неповторного посміху. Одного дня, застерігав він статую, зруйнуються і ці скривлені губи… Звісно, святі не можуть не сміятися на Небесах; Псалміст стверджував, ніби сам Бог хіхікає, проте абат Малмедді мусив би противитись таким словам… упокій, Господи, його душу… Пихатий віслюк. Чудасія, і як тобі пощастило проскочити повз нього? Дехто вважає тебе самовдоволеним. Цей твій вишкір… І хто ж так усміхався на моїй пам’яті? Мені-то до вподоби, але в цім кріслі засідатиме інший понурий пес. Cave canem[110]. Він тебе замінить на гіпсового Лейбовіца. Стражденного. Який не витріщається скоса