Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Але цього разу я знала. Я точно знала, що більше не хочу бути його.

- Йди до Каті, вона чекає на тебе. Досить зраджувати. Все закінчено між нами! Не підходь до мене більше як що не хочеш, щоб я звернулась до мого адвоката і заборонила тобі бачитись з дітьми. 

- Ти цього не зробиш! 

- Зроблю як що ти не даси мені спокій! 

***

Наступного дня я знову побачила Артема на роботі. Він надіслав мені ще один букет - уже не додому, а прямо в офіс. Я відчувала, як навколишні колеги з цікавістю дивляться на мене, коли кур'єр приносив величезні троянди і милу листівку. Мені це було ніяково, але водночас це зігрівало.

Пізніше, в обідню перерву, Артем підійшов до мене. Його голос був тихим, майже невпевненим.

- Як ти? - запитав він, дивлячись на мене з турботою

- Нормально, - відповіла я, але сама не повірила своїм словам.

Він сів навпроти, його очі не відривалися від мого обличчя.

- Я бачу, що ти намагаєшся триматися. Але я знаю, що всередині в тебе все по-іншому, - його голос був м'яким, але впевненим. – Можу тільки здогадуватися як тобі погано. Але все це з часом вже не буде так боліти. 

Я не знала, що відповісти. Його слова звучали як обіцянка, як пропозиція нового життя, але всередині мене все ще горіло відчуття втрати. Наче те, що було з Ігорем, не може відпустити мене.

- Артеме, я... - почала я, але він перебив мене.

- Я розумію. Ти не готова. Але я готовий чекати.

Я кивнула, намагаючись посміхнутися, але всередині мене все було, як і раніше, важким і похмурим.

Попри всі спроби уникнути зустрічей з Ігорем, я знала, що це не може тривати вічно. Він більше не дозволить мені просто піти з його життя. Його ревнощі - це не просто емоція, це бажання повернути контроль. І я відчувала, що кожна наша наступна зустріч буде ще важчою.Коли я знову пішла з дому перед його приходом, я зловила себе на думці, що втеча більше не врятує мене. Це не вихід. Я не повинна боятись наших зустрічей. Треба брати себе у руки, та починати забувати його. 

Я відчувала, як мої думки знову і знову повертаються до Артема. Він був тим, хто намагався повернути мене до життя, хто щиро піклувався про мене. Але я все ще не могла відпустити минуле. Я все ще відчувала, що частина мене все ще належить Ігорю, навіть якщо я не хотіла цього визнавати.

Стільниковий задзвонив. Це був Артем.

- Інно, - його голос був м'яким, як завжди. - Як ти? Я хотів дізнатися, чи не хочеш зустрітися?

Я мовчала кілька секунд, не знаючи, що відповісти. Я була в замішанні, я не знала, чи готова я зараз бачити його, чи готова я піти на цей крок. Але щось усередині мене змусило вимовити:

- Так. Давай зустрінемося.

Він запропонував зустрітися в кафе неподалік. Я одягла пальто, швидко накинула шарф і вийшла на вулицю. На душі було важко, але я розуміла, що мені потрібно це зробити. Мені потрібно дати собі шанс на щось нове.

Коли я увійшла в кафе, Артем уже сидів за столиком біля вікна. Його обличчя одразу ж осяялося посмішкою, коли він мене побачив, і це миттєво викликало в мене тепле почуття. Він встав, підійшов до мене, і я відчула, як його рука м'яко торкається моєї руки.

- Я радий, що ти прийшла, - сказав він, і в його голосі було стільки щирості.

Ми сіли за столик, замовили чай, і він почав розповідати щось легке і веселе, намагаючись відвернути мене від моїх похмурих думок. Я посміхалася, слухала його, але всередині мене все ще вирували ті почуття, що залишив Ігор після нашої останньої зустрічі.

- Інно, - раптом серйозно сказав Артем, поклавши руку на мою, - я знаю, що тобі зараз важко. Я не хочу квапити тебе, не хочу тиснути. Але я хочу, щоб ти знала: я поруч. Я готовий почекати. І я вірю, що ти зможеш знайти щастя. Навіть якщо тобі зараз здається, що це неможливо. А ще моя мама чекає на нас в цю суботу. Ти прийдеш? 

Я дивилася на нього, і в цей момент зрозуміла: він справді готовий дати мені час. Він не такий, як Ігор. Він не хоче контролювати мене, він хоче допомогти мені знайти себе. І це лякало мене ще більше.

- Дякую, - відповіла я тихо, відчуваючи, як усередині мене щось змінюється. – так, я ж вже обіцяла – я прийду. 

Ми продовжуємо розмовляти, і мені стає легше. Його голос, його розповіді - вони відволікають мене від болю, і на якийсь час я дійсно забуваю про минуле. Ми сміємося, обговорюємо фільми, говоримо про книги. Я починаю відчувати, що, можливо, з часом я зможу відпустити той біль, який терзав мене так довго.

Але щойно я на мить розслабляюся, в голові знову спливає образ Ігоря. Я не можу позбутися його. Його обличчя, його голос, його дотики - все це надто живо. Я згадую наші сварки, його холодні очі, коли він говорив, що більше не любить мене. Я бачу перед собою той момент, коли він ішов із дому з речами, залишивши мене саму, з дітьми. Мій світ знову перевертається. Я дивлюся на Артема, але переді мною постає Ігор. Їхні обличчя зливаються в одне, і я більше не можу відрізнити, що реально, а що - плід мого болю.

- З тобою все гаразд? - раптом запитує Артем, і його голос повертає мене в реальність.

Я киваю, але всередині все клекоче. Мені потрібно позбутися цих думок, але вони продовжують переслідувати мене, як тіні. Я не можу рухатися далі, якщо Ігор все ще всередині мене.

Артем побачив мою розгубленість, злегка нахилився до мене і запропонував прогулятися. Він сказав, що свіже повітря може допомогти розвіятися, і я, хоч і трохи вагалася, погодилася. Ми залишили кафе, і я відчула, як нічне місто приймає нас у свої тихі обійми.

Ми йшли мовчки, поки він не заговорив знову — його голос був заспокійливий, не вимагав жодних відповідей, він просто розповідав про свої плани, про мрії. Він говорив так, ніби ми давно разом, і я могла не перейматися тим, що скажу у відповідь. Ця безумовна підтримка мене зачаровувала і водночас лякала. Але я не відчувала тиску — лише тепло його присутності поруч.