Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

земля не всюди на все: тут щедрі оливки,

   Там — виноградна лоза, ще десь — густі пшениці.

Скільки є різних облич — сердець стільки б’ється у грудях:

[760]   Мудрий до кожного з них якось приладить своє.

Так і Протей: то ставав кабаном, то левом, то раптом —

   Деревом, то серед хвиль — хвилею легко гойдавсь.

Ловить і рибу по-різному всяк: гачок тут підходить,

   Там — лише остень, а там — варто закинути сіть.

Різного віку жінок по-різному, отже, приваблюй:

   Пастку польована лань здалеку спостереже.

При неотесі — не розумуй, не зухвалься при скромній:

   Вмить перестануть вони вірити, бідні, й собі.

От і трапляється так, що, відмовивши гідному, жінка

[770]   В руки негіднику йде, прямо в обійми, сама.

Частку зроблено вже. Попереду — ще якась частка.

   Киньмо вже якір, нехай перепочине судно.

Книга друга

«Гейя, Пеане{181}!» — гукніть — і ще раз: «Гейя, Пеане!»

   Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.

Віршам моїм — від закоханих пальма; їй уступають

   Пальми із Аскри співця і Меонійця-співця.

Так син Пріама, той гість, коли з войовничих Аміклів{182}

   Звабою викрав жону, біле вітрило підняв.

Так-от і той, хто тебе на чужинську взяв колісницю,

   Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.

Що ж ти, юначе, спішиш? Судно твоє лиш починає

[10]   Плавання, а береги, ой, ще далеко відсіль.

Милу зловив ти, за мною йдучи, та цього ще замало:

   Вчив я ловити, навчу — як не пустити із рук.

Штука здобути, а зберегти — то штука не менша:

   Там діє випадок; тут — діє уміння твоє.

Нині мені, Кітереє, сприяй, з нею й ти, її сину!

   Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!

Не за буденне берусь: як Амура затримати, хлопця, —

   Світом широким-бо він пурхає вільно собі.

Й дива нема: два крильця його до лету готові —

[20]   Важко вповільнити їх, дати їм міру якусь.

Гостеві{183}, щоб не утік, перекрив усі виходи Мінос —

   Той же, сміливець, для крил винайшов стежку собі.

Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,

   Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.

«Годі, — умілець почав, — справедливий Міносе, — годі

   Й далі в’язнити мене — в землю батьків дай лягти!

Хоч на вітчизні своїй — гірка моя доля! — не міг я

   Жити — то вмерти б хоча в рідному краї дозволь!

Хлопцеві дай поворот, якщо вже не жаль тобі старця,

[30]   А якщо хлопця не жаль — старця тоді пожалій!»

Мовив таке. Іще й не одне казав надаремно —

   Владар таки не давав дозволу на поворот.

«Що ж, — усміхнувся прохач, — ото саме нині, Дедале,

   Доля для хисту твого гарну нагоду дає.

Мінос посів суходіл, посів він і моря простори,

   Тож ні по хвилі звідсіль, ні по землі не втекти.

Небо ж вільне зате! На небесну зважуся стежку!

   Вибач, владико богів, що на високе ступлю.

Та не до зоряних, ні, хоромів твоїх я зібрався —

[40]   Хочу з неволі втекти — вільним є цей лише шлях.

Стіксом дорога б вела — потривожив би Стіксову хвилю!

   Нині природі своїй межі накреслю нові».

Часто біда пробуджує хист{184}: чи колись помишляв хто,

   Що на повітряну путь може ступити нога?

Крила — весла{185} птахів — укладає з пір’їн ряд до ряду,

   Нитка по нитці, з-під рук витвір легкий постає.

Воском, що зм’як на вогні, він в’яже пір’їн тих основу —

   Вже до завершення йде вмілості дивної плід.

Радий Ікар: і пір’я, і віск — то гра для хлопчини.

[50]   Й гадки не має, що це — буде за збрую йому!

Батько ж йому: «Ось ці весла-човни нас доправлять додому,

   Спосіб утечі такий — змога єдина для нас.

Мінос, що міг, — усе перекрив, але не повітря,

   Ось тобі винахід мій — в небо, крилатий, рушай.

Лиш оминай Калісто{186}, мечоносця цурайсь, Оріона,

   Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.

Тільки за мною, мій сину, лети, і тільки за мною!

   Будеш триматись мене — буде безпечним твій лет.

Бо, коли вище, в етер, до сонця підлетимо ми, —

[60]   Пір’я розгубимо: віск топиться коло вогню.

А понад морем самим коли крилами будем махати, —

   То обважніють вони, змочені сплесками хвиль.

Отже, середини, сину, тримайсь! Обачно й з вітрами:

   Хай лиш легкі, ходові, дмуть у вітрило твоє».

Мовивши те, до плечей припасовує хлопцеві крила,

   Рухати вчить ними; так — птаха навчає пташат.

Далі й собі до плечей прикріпивши змайстровані крила,

   Тремко в повітрі нову мовби намацує путь.

А перед тим ще поцілував розчулено сина —

[70]   І по старечій щоці тиха сльозина спливла.

Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —

   Звідси вони й почали втечу злощасну свою.

Рухає крилами сам, позирає й на синові крила —

   Пильно стежить за тим, щоби належний був лет.

Вже й насолоду, не страх, на новій відчувають дорозі,

   Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.

А риболов якийсь, ловлячи риб на вудку тремтливу,

   Вгледівши їх, сторопів — випустив вудку з руки.

Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,

[80]   Й Делос — край, що його клароський бог{187} полюбив.

З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,

   Й Астіпалея, де скрізь —