Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Частина шістнадцята : Розплата

Місто потопало у нічній зливі, і вулиці, вмиті дощем, виблискували, ніби вкриті рідким сріблом. Краплі стікали по темних фасадах будинків, збираючись у калюжах, що віддзеркалювали мерехтіння ліхтарів.

Лео сидів у чорному "Мазераті" на покинутій парковці біля старого складу. Скло вікон було покрите тонкою плівкою вологи, і його пальці машинально малювали на ньому безглузді візерунки. В голові панував хаос – думки про зраду Марко, про Фабріціо, що тепер гниє в землі, про Софію, яка все ще ставила занадто багато запитань.

Він заплющив очі, вдихаючи сире повітря.

Сьогодні мав бути кінець.

Останній акт цієї трагедії, де немає ні героїв, ні переможців.

Марко чекав його всередині.

Склад зустрів його пусткою. Високі металеві стелажі тяглися до стелі, наче велетенські кістки якогось вимерлого звіра. Десь вдалині глухо капала вода, а вітер свистів у розбитих вікнах, змушуючи ржаві двері тихо скрипіти.

Лео ступав повільно, кожен його крок віддавався луною.

Посеред складу, під слабким світлом одинокої лампи, стояв Марко.

Він виглядав змарнілим – темні тіні залягли під очима, а волосся було розпатлане, мовби він не спав кілька ночей. У правій руці він тримав пістолет, але не направляв його.

— Лео...

— Ти знаєш, чому я тут.

Марко зморено усміхнувся, ковзнувши рукою по обличчю.

— Так. Я знав, що ти прийдеш. Але знаєш, що найсмішніше? Я до останнього сподівався, що ти цього не зробиш.

Лео залишався нерухомим, мов статуя. Його серце билося рівно, дихання залишалося холодним.

— Ти зрадив мене, Марко.

— Я намагався вижити.

— Ти продав мене Россі. Ти вбив наших людей. Це не виживання, це вибір.

Марко засміявся – глухо, без радості.

— Ти думаєш, що ти кращий? Дивись навколо, Лео. Ти втопив це місто в крові, а тепер вдаєш, ніби шукаєш справедливості.

Лео не відповів. Він просто дістав пістолет.

Марко гірко посміхнувся, витягуючи свій.

— Якщо ти справді хочеш цього – тоді зробімо це правильно. Без людей, без свідків. Ти і я. Останній раз.

Злива, що лунала за стінами складу, посилилася, мов відчуваючи наближення неминучого.

Лео і Марко повільно розійшлися в різні боки, не зводячи очей один з одного.

— Три.

Пальці стискають холодний метал.

— Два.

Серце б’ється рівно.

— Один.

Вистріл.

Лео зробив крок убік, ухиляючись від кулі, що просвистіла поруч. Він вистрілив у відповідь – швидко, без роздумів.

Марко захитався, схопившись за груди, де розповзлася темна пляма. Його очі здивовано розширилися, ніби він до останнього не вірив, що це станеться.

— Проклятий ти... – видихнув він, падаючи на коліна.

Лео підійшов ближче. Його погляд був порожнім.

Марко спробував підняти пістолет, але Лео спокійно наставив свій до його чола.

— Прощавай, брате.

Останній постріл.

Марко впав, а його кров змішалася з брудною водою, що просочувалася через стару бетонну підлогу.

Злива продовжувала бити у вікна, наче саме небо оплакувало людину, яка колись була його найближчим другом.

Лео стояв нерухомо, слухаючи, як лунає відлуння пострілу.

Він переміг.

Але чомусь це більше не мало значення.

Лео стояв над тілом Марко, дивлячись, як кров повільно розтікається по бетонній підлозі, змішуючись із брудною водою. Було чути лише важке дихання та далекий гуркіт грому за межами складу. Його пальці все ще стискали пістолет, хоча вже не було жодного сенсу тримати його в руках.

Він зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись, але легені наповнилися лише густим, затхлим повітрям. Пахло порохом, вологою та ще чимось – майже невловимим, але знайомим. Запахом смерті.

Дощ барабанив по даху, і в його ритмі було щось майже гіпнотичне.

— От і все... – пробурмотів Лео, не знаючи, кому він говорить.

Він повільно опустив пістолет і сів на металевий ящик неподалік. Його рука тремтіла, але не від страху – страху більше не було. Було лише порожнеча.

Перед очима промайнули спогади – молоді роки, безтурботні ночі в дешевих барах, перші серйозні справи, коли вони з Марко ще були разом, ще були братами по крові, а не ворогами.

"Як усе це могло зайти так далеко?"

Він глянув на Марко, і в його очах більше не було ненависті. Тільки жаль.

Лео нахилився і обережно закрив повіки мертвого друга.

— Вибач, Марко.

Він не знав, чи це мало значення. Можливо, ні. Можливо, Марко давно вже перестав чекати вибачень.

Поруч валявся пістолет Марко, з якого той так і не встиг зробити другий постріл. Лео підняв його, зважив у руці, потім тихо поклав поруч із тілом.

Він підняв голову. Темрява за вікнами ставала ще глибшою, ніби ніч сама ховала те, що сталося тут сьогодні.

Вийшовши зі складу, Лео відчув, як дощ миттєво намочив його костюм. Але йому було байдуже. Вода змішувалася з кров'ю на його руках, змиваючи сліди, але не знімаючи тягар.

Він дістав телефон, набрав короткий номер.

— Приїдьте. Приберіть усе.

Голос на іншому кінці був сухим, беземоційним.

— Зрозумів, бос.

Лео кинув погляд через плече. У темряві складу залишалося лише мертве тіло і стара дружба, похована разом із ним.

Він уже збирався сідати в машину, коли помітив фари іншої автівки, що неквапливо під'їжджала до складу.

Його пальці знову потяглися до пістолета.

Дверцята машини відчинилися, і з неї вийшла висока постать у темному пальті. Лиця майже не було видно через капюшон, але Лео одразу впізнав цього чоловіка.

Вітторіо.

Його дядько зупинився за кілька кроків, схрестив руки на грудях і поглянув на Лео холодним, оцінюючим поглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍