Читати книгу - "Дим"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зате онде ледь не через один двір лежить новий зруб. Колись Антон питав у Лари, як їхали, а чи в Талашкіно вже бачили… Питав, що то воно таке? Що вони ото лаштують? То, каже, під лазню. Ото дивина! Сараїв нема, ні курника тобі, ні свинюшника, ні сінника, хай бог спаса, ні якої комори, та нема ж ні біса – а їм, бач, лазня треба! Ти бач. Такі вже чистолі. А їсти що будеш, чи й святим духом ситий? Того Антон не розумів ніяк. Вони в селі вдома звикли і в ночвах митись, а що такого? Он ще, як бог віку протягне, так украде з піонерського табору бочку, і буде їм душ на літо. А що ще треба? Як хто старіший, так узагалі онно кажуть, та ж баба Маня кажуть, раніше було, як улітку, то можна в річці помитись або й у дворі в діжці, а зимою… Та скільки там, мовляв, тії зими? Чи вони, може, ото своїми довгими нудними зимами гріються в тих своїх лазнях? Ну так, а що там грітись? Заліз ото на піч, та й вигрівайся.
Чудні думки! Онно показалось у вікні двійко подорожніх – дід та парубок вели велосипеди по узбіччі. А тоді одразу й промелькнула автобусна зупинка серед села – занедбана, мозаїчна, з викладеними по ній серпом і молотом. Росія.
Антон зітхнув неголосно. І не тому зітхав він та бурчав одно про себе, що ненависна йому була ця земля, що важко було й думати про переїзд сюди, а тому, що попри все була ця земля якась принадлива, чимось жадана. І не в тому річ була, що Антонів отець звідси родом – того отця Антон же й не пам’ятав до ладу. А в тому річ, що була в сій землі сила, була якась потуга глибинна, важка, але й велична, незрівнянна, невідворотна. Лежала вона навсібіч вздовж траси федерального значення Брянськ-Смоленськ – похмура, віковічна та неминуча Росія.
Як досягли вже Смоленщини, то небо несподівано знов захмарило і навіть заморосив дрібний дощик. Антон спитав Ірини, чи її бува не вкачало, але вона не одповіла. Тоді через кілька хвиль він спитав ще раз, і вона сонно пробурмотіла:
– Одстань, я не сплю.
І тихенько засопіла.
Антон знов втупився у вікно – тягнулось там якесь запущене поле в дрібній мряці. Тоді, вже десь перед Рославлем, їм трапився військовий аеродром. Спочатку показались хащі коло самої дороги, а попід ними похилений паркан із колючим дротом, що де-не-де й геть обвалився. Антон вглядівся в далину і розрізнив там за смужкою чагарників злітну смугу і декілька блискучих Іл-76 з російськими прапорами на хижо задраних хвостах. Один борт наче навіть повільно котився по ледь видимій звідси злітній смузі.
Затим автобус пірнув трошки в низину, і аеродром сховався за хвойним лісом, а паркан усе тягнувся під соснами, поки не перейшов у бетонний, подекуди вищерблений, оброслий мохом. Врешті в якусь мить Антон угледів у паркані ворота, звичайні металеві зачинені ворота, що часто траплялись на всіляких прохідних військових частин або на чому подібному. Ворота були вицвілі та облущені, заледве трималися купи. Ніякого посту, шлагбауму чи чого подібного поряд не виднілось, а поверх вицвілої фарби та випуклої, облущеної зірки в їхньому центрі було виведене, либонь що з ото такого балончика, чорною фарбою та великими літерами слово «ХОЙ».
VII
«Привіт, кохана Іринко! От, вирішив написати тобі відповідь на твої два листи, які я отримав недавно. Служба моя йде, як і раніше, здоров’я чудове, чого і тобі бажаю. От сьогодні приїхали з відрядження, правда, до місця призначення не доїхали. Погода різко зіпсувалась, вертушок не було, і нас не пустили в ущелину. Отож переночували і назад приїхали. Сидів у БТР, читав листа від мами. Пише, що вдома все нормально, потепліло, в клубі був концерт. Я довго не писав додому, то вона хвилюється, каже, що аби стріла Іру, тобто тебе, в селі, то спитала б, чи давно був од мене лист. Тільки ти не кажи про це нікому. Я знаю, вони між собою там інколи про нас балакають, твої й мої. Ну то все дурниці, нехай балакають. Ось приїду додому, тоді побалакаємо разом усі. Приїду, буде весна, весна 88-го року, будемо ходити в клуб на фільми, танці, будемо гуляти по вулицях. У нас тут погода нормальна, я засмаг, але ось учора стало похмуро, сьогодні ж цілий день іде дощ. А взагалі-то тепло, цвітуть абрикоси повним ходом, все зеленіє. Ну от і весь лист».
Автобус зробив зупинку на півгодини в якомусь затишному російському передмісті. Ірина дрімала, і Антон не схотів її будити – обережно перелізши в прохід, вийшов на вулицю з іншими пасажирами. Там він тинявся по забетонованому майданчику в тіні підв’ялих лип, поруч розташовувався невеликий, критий черепицею магазинчик. На вулиці тепер було сонячно та навіть трохи душно – підпарювало після недавньої мряки.
Антон викурив цигарку і попрямував до входу в магазинчик, піднявся по стертих бетонних сходинках. Там він купив ще пляшку мінералки, пакетик картопляних чіпсів зі смаком свинини та, подумавши, попросив ще два морозива в вафельних стаканчиках. Одне морозиво було жовтого, а друге рожевого кольору – продавщиця сказала, що то одне бананове, а друге полуничне. Але Антон лише всміхнувся про себе – хімікати, що ж іще, яка там полуниця? Він подумав, що оці різнокольорові морозива з фруктовими смаками з’явились не так і давно, раніше були звичайні білі…
Підходячи до автобуса, Антон вгледів дивину – водій за шкирки виводив із дверей якогось худорлявого зарослого молодика в джинсовому костюмі. Ірина, як виявилось, прокинулась
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.