Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

себе веселу, силувано сміялася з будь-чого, хоча здавалося, що в ній усе відмерло, крім серця, яке перепомповує кров’яний потік зі швидкістю ста миль за годину.

Близько четвертої години знімальна група зійшла до ресторану перекусити. Атланта саме підняла сандвіча до рота, коли Праут вкинув злощасну репліку.

— Деланню вже дістав колесо для своєї машини, — сказав він. — Я бачив, як це колесо привезли, коли йшов по тесляра.

Атланта вмить зірвалася на ноги.

— Скажи Роджерові, що я хвора! Скажи, що сьогодні не зможу працювати! Скажи, що я позичила його машину!

Вона прудко, як на американських гірках, випетляла на шосе й за три хвилини зупинилася біля готелю, майже поряд ашвілльського автобуса. З нього зійшла запорошена, розігріта й утомлена Ізабелла Панцер. Атланта впіймала її на сходах до готелю.

— Чи можна побалакати з вами хвилинку?

Міс Панцер начебто губилась у здогадах, з ким це вона зустрілася.

— Ви, мабуть, міс Даунз. Я приїхала побачитися з містером Деланню.

— Що тепер це важить — на одну хвилину раніше чи пізніше?

На веранді сиділи віч-на-віч дві жінки.

— Ви кохаєте його, правда ж? — спитала Атланта.

Ізабелла раптом зірвалася.

— Господи, ну як ви можете про таке питати… якщо він кохає вас… це ж задля вас він мене покинув…

Атланта похитала головою.

— Ні. Він мене теж не кохає.

— Коли мова йде про кохання, ніхто з вас обох не знає, про що каже.

І таке мовить дитина — дівчинка, що за весь час навчання на курсах медсестер зазнала менше, ніж, бувало, Атланта за день.

— Я не знаю, що означає кохання?! — вигукнула вона, не повіривши своїм вухам.

Перед її очима щось бухнуло, наче шахтарська лампа розірвалася. Щось треба вдіяти в цій справі, і то негайно…

І враз Атланта втямила, що робити: кінець кінцем треба переходити від слова до діла; втілювати в життя все те, що вона думала, мріяла, бажала, й те, що її спонукали чи спокушали робити; виправдовувати все поверхове й тривіальне в житті; і нарешті знайти шлях до найвищого присвячення та звершення. Це ж ясно як Божий день.

Вона неквапно підступила до Ізабелли й поцілувала її в лоба[103]. Тоді спустилася сходами, сіла в Роджерову машину й поїхала.

Після денної метушні ресторан «Чимні-Рок» був порожній. Тут, як і сподівалась Атланта, не було ані сліду по знімальній групі. Зоставивши ключ у машині, вона налаштувалася писати записку, але вже, власне, й не знала, що хотіла сказати. Зрештою, в готелі залишився гаманець із авторучкою в ньому.

Дарма, що ниють ноги від сновигання вгору-вниз, — можна покинути туфлі, як ота зла королева в «Дивовижному чарівнику країни Оз»[104], що згоріла вся, крім взуття. Атланта відкинула туфлі й ступила задля проби одною ногою на підлогу — прохолодну, хоч удень видавалася теплою навіть крізь підошви.

На самому початку сходження вгору вона дедалі гостріше відчувала скелю, навислу над головою. Ет, це буде схоже, мабуть, на стрибок у кошик різнобарвних небес.

VI

Роджер вийшов на веранду менш ніж за п’ять хвилин після того, як відійшла Атланта. Ізабелла сиділа на місці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?

— Щось таке.

«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»

У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.

— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.

— До побачення, Кларку.

Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.

— Як там колесо?..

І обірвав сам себе.

— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.

— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.

На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:

— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.

Карлі зразу ж примирився.

— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.

— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…

— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?

І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.

Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.

— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?

— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.

— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.

Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.

— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?

— Так. Я так гадаю.

— Чому вам захотілося так вчинити?

— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.

— Чи не відчуваєте вини за собою?

— Не знаю.

Він трохи поміркував.

— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.

— Кохала.

Джорджеві було дуже шкода її.

— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?

— Дякую, я волію полежати на пляжі.

Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:

— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!

VII

Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.

— Вона не тут, — сказав він собі.

Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.

«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.

Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?

Я єдина жива істота, що може подбати про неї».

— Відпусти її!

— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…

Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.

«Угору — до небуття