Читати книгу - "Ім’я вітру"

сказав темний; його спокійний голос набув різкості. — Чи твоя мета просто не збігається з моєю? — Останні слова він вимовив обережно, неначе вони були особливо значущими.

Нахабство Попела негайно зникло, як вилита з відра вода.

— Ні, — заперечив він, знову повернувшись до вогню. — Ні, звісно, що ні.

— Це добре. Мені дуже не хочеться думати, що наше тривале знайомство добігло кінця.

— Мені теж.

— Нагадай-но мені ще раз, який характер мають наші стосунки, Попеле, — мовив затінений; у його терплячому голосі пролунала відчутна нотка гніву.

— Я… я служу вам… — Попіл зробив заспокійливий жест.

— Ти — знаряддя в моїй руці, — лагідно урвав його затінений. — Не більше.

На Попеловому обличчі відобразилося щось схоже на непокору. Він замовк.

— Я не…

М’який голос став твердим, наче прут з рамстонської сталі.

— Ферула.

Попелова ртутна грація зникла. Він заточився, його тіло раптово задерев’яніло від болю.

— Ти — знаряддя в моїй руці, — повторив спокійний голос. — Скажи це.

Попіл на мить гнівно зціпив зуби, а тоді його зсудомило, і він закричав, швидше як поранена тварина, ніж як людина.

— Я — знаряддя у вашій руці, — видихнув він.

— Пане Галіаксе.

— Я — знаряддя у вашій руці, пане Галіаксе, — виправився Попіл і повалився, тремтячи, на коліна.

— Хто знає твоє ім’я зсередини, Попеле? — Ці слова він вимовляв із неспішною терплячістю, наче шкільний учитель, який читає забутий школярем урок.

Попіл обхопив себе за стан тремтливими руками і скоцюбився, заплющивши очі.

— Ви, пане Галіаксе.

— Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів? Від усіх на світі, хто готовий тобі нашкодити? — Галіакс питав зі спокійною ґречністю, неначе йому й справді було цікаво, якою може бути відповідь.

— Ви, пане Галіаксе, — Попелів голос був тихим, змученим і зболеним.

— А чиїм цілям ти служиш?

— Вашим цілям, пане Галіаксе. — Ці слова він видушив із себе. — Вашим. І більше нічиїм, — напруга в повітрі зникла, і Попелове тіло раптом обм’якло. Він повалився вперед, на руки, і з його обличчя на землю дощем закрапав піт. Біле волосся мляво повисло довкола його обличчя. — Дякую, пане, — задихаючись, щиро промовив він. — Я більше не забуду.

— Забудеш. Тобі надто милі твої маленькі жорстокості. Слухайте всі, — Галіаксове обличчя, приховане каптуром, рвучко роззирнулося довкола, подивившись на кожну з постатей, які сиділи довкола багаття. Вони ніяково заворушилися. — Я радий, що вирішив піти з вами сьогодні. Ви збиваєтеся зі шляху, потураєте своїм примхам. Дехто з вас неначе забув, чого саме ми шукаємо, чого бажаємо досягти. — Інші постаті, що сиділи довкола багаття, тривожно заворушилися.

Каптур знову повернувся до Попела.

— Проте я тобі прощаю. Можливо, якби не ці нагадування, я забувся б сам. — Останні слова він вимовив якось різко. — А тепер закінчи те… — Його спокійний голос затих, а затінений каптур повільно нахилився: він поглянув на небо. Запала вичікувальна тиша.

Ті, хто сиділи круг багаття, заціпеніли з напруженими обличчями.

Усі одночасно схилили голови набік, ніби дивлячись в одну точку на присмерковому небі. Вони ніби силкувалися занюхати щось на вітрі.

Я раптом усвідомив, що почуваюся так, ніби за мною стежать. Відчув якусь напруженість, ледь помітну зміну в повітрі. Зосередився на ній, радіючи можливості переключити увагу, радіючи будь-якій можливості не думати чітко ще якихось кілька секунд.

— Вони йдуть, — тихо промовив Галіакс. Він підвівся, і від нього наче розійшлася темною імлою кипуча тінь. — Хутко. До мене.

Інші підвелися зі своїх місць довкола багаття. Попіл незграбно звівся на ноги та зробив півдесятка непевних кроків до вогню.

Галіакс розкинув руки, і тінь довкола нього розпустилася, наче квітка, що розкривається. Потім кожен з інших повернувся з вишуканою невимушеністю й наблизився на крок до Галіакса, входячи в тіні довкола нього. Але коли їхні стопи опускалися на землю, вони сповільнювались і мало-помалу розпливалися, неначе були зроблені з піску, а на них віяв вітер. Озирнувся тільки Попіл, у кошмарних очах якого можна було помітити гнів.

Тоді вони зникли.

Не буду обтяжувати вас подальшими подіями. Не буду розповідати, як я бігав від трупа до трупа, гарячково шукаючи ознак життя, як навчив мене Бен. Про свою марну спробу викопати могилу. Про те, як я рився в землі, доки не роздер собі пальці до крові. Про те, як я знайшов батьків…

Наш фургон я знайшов у найтемніші години ночі. Наш кінь протягнув його дорогою майже сто ярдів, а тоді помер. Усередині все здавалося цілком звичним, було дуже чисто і спокійно. Мене вразило, наскільки сильно в задній частині фургона пахло батьками.

Я запалив усі лампи та свічки у фургоні. Світло мене не втішало, але воно палало чесним золотом справжнього життя, без синяви. Я зняв батьків футляр із лютнею. Ліг у батьківське ліжко, поклавши лютню біля себе. Материна подушка пахла її волоссям, обіймами. Я не збирався спати, але мене зборов сон.

Прокинувся я з кашлем; усе довкола мене горіло. Звісно, винні були свічки. Досі отетерілий від потрясіння, я закинув у торбу кілька речей. Діючи повільно й безцільно, без страху витягнув Бенову книжку з-під свого матраца, хоч він і палав. Чим мене тепер міг налякати простий вогонь?

Батькову лютню я поклав у футляр. Здавалося, ніби я краду, але я не знав, що ще могло б мені про них нагадувати. Вони обоє торкалися її дерева тисячу тисяч разів.

Тоді я пішов. Зайшов до лісу й пішов, не зупиняючись, доки на східному краю неба не зажеврів світанок. Коли заспівали птахи, я зупинився та поклав торбу. Дістав батькову лютню та притиснув її до себе. Потім заграв.

Пальці мені боліли, але я все одно грав. Грав, доки з моїх пальців не потекла на струни кров. Грав, доки крізь дерева не пробилося сонячне світло. Грав, доки мені не заболіли руки. Я грав, намагаючись нічого не згадувати, доки не заснув.

Розділ сімнадцятий

Інтерлюдія: Осінь

Квоут простягнув руку Хроністові, а тоді, насупившись, повернувся до свого учня.

— Перестань так на мене дивитися, Басте.

Баст, здавалося, був готовий заплакати.

— Ох, Реші, — видушив із себе він. — Я ж і гадки не мав.

Квоут змахнув рукою, неначе ріжучи повітря долонею.

— А ти й не мусив, Басте, і не треба робити з цього проблеми.

— Але ж, Реші…

Квоут суворо поглянув на учня.

— Що, Басте? Я повинен ридати та рвати на собі волосся? Проклинати Тейлу і його янголів? Бити себе в груди? Ні. Це дешева театральщина. — Його обличчя дещо пом’якшало. — Я високо