Читати книгу - "Війна з Росією"

Заходу дедалі більше підгодовувала глибинну російську параною щодо буцімто передбачуваної стратегії НАТО, спрямованої на постійне посилення політики стримування. Зрештою, під час холодної війни країни Східного блоку стали своєрідним буфером між «матінкою Росією» та демократичною Європою. І не може бути ніяких ілюзій — росіяни знають все про те, що робити у разі атаки із Заходу. Ця обіцянка Україні щодо членства у НАТО лякала Росію, бо її виконання означало би появу ще однієї країни НАТО прямо на кордоні з нею. А якщо до цього російського страху додати ще й почуття глибокої образи після розпаду Радянського Союзу та подальшого хаосу в Росії у 1990-і, ми отримаємо вибухову суміш, замішану на національній гордості росіян.

Нам тут, на Заході, мабуть, складно зрозуміти, що почуття особистої образи абсолютно реальне і сидить глибоко в умах молодих офіцерів-патріотів, які служили в Радянській Армії та КДБ у пік розквіту радянської влади. Таких офіцерів, як президент Росії. І ця образа настільки реальна, що ми не можемо не брати її до уваги.

Звісно, Путін уже встиг показати себе безжальним опортуністом, коли прийняв холодне і жорстоке рішення про вторгнення у Грузію в 2008 році — саме тоді, коли увага світу була прикута до Олімпійських ігор у Пекіні. Та Захід на зважив на це і після кількох невпевнених акцій протесту швидко повернувся до свого звичайного бізнесу. Врешті-решт, Грузія була так далеко за межами сфери впливу НАТО і так тісно пов’язана з Росією, що ми майже нічого не могли зробити. Тож результати перших спроб вторгнення показали російському президентові, що він може йти далі. Ще тоді, у 2008-му, мені це дуже нагадало Гітлера і повторну окупацію Рейнської області у 1936 році.

І це ще не все. Були й інші політичні та військові прорахунку І всі вони вкупі дають спостережливим росіянам підстави непохитно вірити у слабкість Заходу, яка стає для них дедалі очевиднішою.

Ще був хвалений новий азіатсько-тихоокеанський курс президента Барака Обами, який продемонстрував зменшення стратегічної важливості Європи для Сполучених Штатів. Підтвердженням цього стало масове скорочення американських військ, дислокованих у Німеччині. Здається парадоксальним, але через місяць після того, як Путін удерся в Крим, останні американські танки покинули німецьку землю після шістдесяти дев’яти років перебування там. А колись в Німеччині було понад 6000 танків НАТО, більшість з яких — американські. І це вочевидь підтверджувало рішучість Америки захистити Європу. Простий факт із військового життя: якщо ви скорочуєте свій потенціал, то потім вам знадобляться надлюдські зусилля, щоб регенерувати його. Зберігання законсервованих танків та інших військових транспортних засобів у Східній Європі, як це робили американці у 2015 році, саме по собі не створює надійну військову міць. Для цього потрібні людські ресурси, підготовка та навчання кадрів, матеріально-технічне забезпечення, персональна відповідальність, а також, що не менш важливо, достатньо часу для того, щоб створити ефективну команду.

Зниження інтересу Америки до Європи також було зумовлене і відмовою Обами від дипломатичних зусиль, спрямованих на стримування російської агресії щодо України в 2014 році. Не варто забувати: США разом із Росією та Великою Британією були підписантами Будапештського меморандуму 1994 року, відповідно до якого Україна відмовилася від своєї ядерної зброї в обмін на американські і російські гарантії її територіальної цілісності. Росія перекреслила цей документ, а Обама вирішив просто забути про американські обіцянки. І це зовсім не той сигнал, який слід було посилати Росії та світові.

На чолі Сполученого Королівства — найпотужнішої у військовому плані європейської держави ще з часів Другої світової війни — з 2010 року стояв коаліційний прем’єр-міністр Девід Кемерон. Він виявився більш схильним до стриманості на міжнародній арені. Його доповідь 2010 року про стан обороноздатності Британії була не більше ніж спекуляцією на підставі припущення щодо перспективи незмінно сприятливої міжнародної ситуації. Війни і конфлікти, які загрожували би безпеці Сполученого Королівства, були оголошені пережитком минулого. Національна стратегія Великої Британії базувалася на гіпотезі про відсутність будь-якої екзистенційної загрози для її кордонів. Як безвідповідально і наївно це звучить сьогодні.

Та доповідь 2010-го ослабила британську військову міць, в односторонньому порядку продемонструвавши, як виглядатиме світ у найближчому майбутньому. Вона мала далекосяжні наслідки. І тепер важко (та й майже неможливо) все повернути, адже з регулярної армії було звільнено 20 000 досвідчених військових. Фрегат Королівського флоту та цілі ескадри есмінців — робочих конячок будь-якого флоту — стали непотрібними. Деякі з них залишили свої позиції після лівійського морського ембарго у 2011 році й потрапили прямісінько на кладовище кораблів. Мені тоді видавалося досить диким, що наші військові кораблі знищувалися саме в той час, коли були найбільше потрібні. Зняття ембарго з Лівії та поглиблення кризи «арабської весни» мали б показати усім політикам зі здоровим глуздом, що світ не такий уже й безпечний та передбачуваний, як вони запевняли. Натомість з озброєння було знято не лише реактивні, а й морські патрульні літаки — гордість морської нації. Тож складно переоцінити недовіру наших союзників та радість ворогів через це недалекоглядне рішення.

Наприкінці березня 2014-го, коли я вже залишив пост заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, у своєму інтерв’ю «Sunday Times» я сказав, що це «достобіса ризикована гра». Міністр оборони був такий розлючений цим моїм висловом, що невдовзі мене викликав генерал сер Пітер Волл, начальник генштабу і командувач Сухопутними силами. Він повідомив, що міністр оборони вимагає офіційних санкцій щодо мене. Проте в разі їх застосування справа могла дійти до військового трибуналу, і остаточне рішення виявилося більш розважливим (на щастя для політичної репутації міністра, який вочевидь теж був не у захваті від мого підпорядковування НАТО, а не йому особисто). Втім, шкоди нашим збройним силам було, на жаль, уже заподіяно, а відтак — постраждала і наша спроможність захищати національні інтереси, що є першочерговим обов’язком будь-якого уряду.

Нездатність оцінити реалії боротьби з «хуліганами», підкріплена реакцією Великої Британії на кризу на Близькому Сході, була зумовлена несподіваною появою на світовій арені влітку 2014 року так званої Ісламської Держави. І прем’єр-міністр, і новий міністр закордонних справ Філіп Хаммонд, якого нещодавно перевели на цю посаду з крісла міністра оборони (у ньому після погроз мені він спокійно продовжував спостерігати за знищенням британського війська), почали нагнітати страх перед загрозою з боку Ісламської Держави, не роблячи нічого значущого, щоб протистояти їй. Вихваляння Хаммонда, що «Велика Британія позиціонує себе як країна, що не боїться сильніших за себе», виявилося цілком порожньою балаканиною.

Тож коли сам прем’єр-міністр написав у 2014 році в