Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— даруючи деяке полегшення від нервового дня й кепського настрою.

— А я от, мої панове, збираюся за місяць у Баварію, — промовив полковник Альсдорф, знову зазираючи в бар покійного Штефана, — кілька тижнів проведу з сім’єю на березі Штарнберзького озера. Мої діти обожнюють прогулянки на пароплаві. Та й сам я, знаєте, часто шкодую, що колись пов’язав своє життя з сухопутними військами. Треба було йти на флот...

Тут він ухопив за товсте горло пляшку «Rumple Minze»[10] і пильно вдивився у написи на етикетці.

— Служба службою, — додав він, не відриваючись від читання, — а відпочинок мусить бути хоч би раз на рік. Як не влітку, то хоч восени.

Фон Гарпе скептично зиркнув у вікно, де холодний дощ тільки посилився і вже чутно періщив у шибку.

— Осінь цьогоріч препаскудна, — скривився він, — не було звичних останніх теплих днів, жодного тобі «бабиного літа»... А я ж бо затятий мисливець, то для мене така погода — справжнє лихо.

— Ви мисливець? — щиро здивувався Еберт, і обличчя його розтяглося в недовірливій посмішці. — Ніколи б не подумав! От Їй-Богу...

— Так, мисливець, — дещо нервово відповів йому статс-секретар, — а чому це вас в біса дивує?

— Ну, ну... Не сердьтеся, — поспішив примиритися той, — просто на вигляд ви такий, що й мухи не скривдите. А тут, виявляється, що стріляєте в невинну звірину.

— Fronds milla fides,[11] — перекрикуючи їх, підсумував полковник, щоб уникнути чергової суперечки, — ви ніколи остаточно не визначите, які вподобання або наміри має людина перед вами, споглядаючи тільки її зовнішність.

Відкривши пляшку шнапсу, він вчетверте за сьогодні розлив алкоголь у склянки, цього разу наповнивши їх по вінця. Ніцпон, що вже почав куняти на своєму місці, раптом ожив і тихо замугикав якусь пісеньку.

— Ану заціптеся! — не витримав Еберт. — Ми ж поминаємо мертвого!

— То й що? — буркнув фабрикант і вихилив свою порцію шнапсу. — Я, приміром, не хотів би, щоб на моїх поминках ридали й дерли на собі волосся. Бо мені все буде до сраки... Тямите? До сраки! І Штефану зараз до сраки! До його холодної мертвої сраки, яку чомусь одягли в нові майтки й гладенько випрасувані штани, мовби хробакам, курва, буде від того її приємніше жерти...

— Боже милосердний, що він верзе, — видихнув статс-секретар і відвернувся від нього в інший бік.

— Ну, знаєте, частково наш дорогий Ніцпон має рацію, — дипломатично зауважив полковник.

— На Бога, Альсдорфе! — крикнув на нього Еберт. — Хоч ви не втрачайте розум!

— Любий друже, я б волів, щоб мені не вказували, що робити, — з отруйним спокоєм у голосі відповів йому той.

— Агов, Herr Staatssekretär, — заволав уже на повний голос Ніцпон, — не личить повертатися до співрозмовника спиною! Не здається вам?

— Якщо співрозмовник — п’яна свиня, то личить, — буркнув той, але так і не озирнувся, щоб побачити, яке враження справили на фабриканта ці слова.

Втім, дарма, бо Ніцпон несподівано жваво схопився з місця й, виставивши уперед кулаки, з ненавистю кинувся на того, хто щойно його образив. Фабриканту вистачило кількох секунд, аби добігти до кривдника й, наче бику на кориді, люто ткнутися в бік своєму тореадорові. Фон Гарпе, який був вищим за Ніцпона на добрих дві голови, болісно зойкнув і переламався навпіл, наче швейцарський ніж. Одразу ж до них підскочили Еберт і полковник Альсдорф.

— Ніцпоне, чорт забирай, ви зовсім з’їхали з глузду?! — закричав Еберт, хапаючи фабриканта за комір і щосили намагаючись відтягти нападника від жертви. Йому на поміч поспішив полковник.

Фабрикант люто заревів, але таки облишив статс-секретаря й одразу ж відіпхнув від себе його рятівників. Фон Гарпе непевно випростався, болісно тримаючись за бік.

— Ви в порядку? — голосно відсапуючись, запитав у нього Еберт.

Той ствердно кивнув.

— При всій повазі, дорогий фон Гарпе, я б відповів на таку образу схожим чином, — зазначив полковник.

— Що ж, груба сила стає в пригоді, коли не досить клепки, — майже пошепки відповів статс-секретар, поправляючи краватку.

— Послухайте, добродію... — Ніцпон вже вирішив повернутися на своє місце біля вікна, проте, розчувши ці слова, зупинився.

— Годі вам, — зупинив його Альсдорф, — хоч трохи стримуйте себе, зробіть ласку!

— Ви самі сказали, що вчинили б так само!

— Але й зважав би на те, скільки перед тим випив!

— Чорта з два! Я не п’яний...

— Але й тверезим вас не назвеш!

— Хай йому біс, Ніцпоне, давайте вирішимо усе поєдинком честі! — озвався скривджений.

— Хочете стрілитися? — зрадів той. — Я не проти!

— Припиніть! — встряв Еберт. — Що за дурість? Ніхто не буде стрілитися!

— Ні, буде! Або ж цей клерк вибачиться за свої слова!

— Заради Бога, фон Гарпе, скажіть, що шкодуєте! — попросив Еберт.

— Шкодую? Анітрохи!

— Час і місце! Обирайте час і місце, як у старі добрі часи!..

— Тихо всі! — раптом гаркнув на них, мов на солдатів, полковник.

Як не дивно, це спрацювало, і чоловіки змовкли. Тим часом Альсдорф також без слів тицьнув пальцем на двері. З того боку хтось нервово стукав... Статс-секретар, поглянувши на присутніх недобрим поглядом, пішов відчиняти. За дверима стояла небога покійника, Елізабет. Її тонку постать в чорному було майже не видно на тлі сутіні, що панувала в коридорі. Виразним було тільки бліде, наче крейда, обличчя з почервонілими від сліз очима і така ж біла хустинка, яку вона зминала в руках.

— Що... що у вас тут відбувається? — слабким вистражданим голосом запитала Елізабет.

— Що відбувається? — якомога бадьоріше перепитав статс-секретар. — Нічого особливого. Ми трохи посперечалися через... політику кайзера.

— На Бога, панове, не час зараз для політичних суперечок.

— Ваша правда, пробачте...

Елізабет піднесла хустинку до очей і, втерши новий приплив сліз, промовила:

— Запрошую вас до поминального столу. За п’ятнадцять хвилин у вітальні...

І, не чекаючи відповіді, згорьована племінниця покійного банкіра зникла в темному коридорному просторі.

Зачинивши двері, фон Гарпе обвів поглядом присутніх. Кожен був зайнятий тим, що приводив до ладу свій одяг.

— Це ж треба, — видихнув статс-секретар, — зганьбилися в день похорону...

— Облиште, — відмахнувся полковник, — важкий день, випили трохи. З ким не