Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— До речі, ви говорили, що кальвіністи не влаштовують поминальних обідів, — закинув йому Еберт.

Той стенув плечима.

— Можливо, небога Штефана не кальвіністка.

— Так чи інак, я голодний, — зазначив Ніцпон, який потроху почав тверезіти.

Інші, схоже, також були не проти поїсти. За чверть години, як і запрошувала Елізабет, чоловіки вийшли з бібліотеки й спустилися у вітальню, звідки долинав запах наїдків і де вже чекали інші запрошені.

III

Берлін

29.10.1905

Комісар Йоахім Лютке, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі Шпрее, курив уже п’яту цигарку. Минуло більше, ніж півгодини, як він прийшов сюди, і кельнер встиг двічі поцікавитися, чи не бажає гість чогось ще, окрім міцної чорної кави, яка потроху вистигала біля попільниці на столику. Лютке відповідав, що ні. Мовляв, от-от до нього приєднається жінка й вони разом замовлять що-небудь. Кельнер усміхався й, легенько кланяючись, відходив від його столика та йшов до інших гостей.

Лютке трохи нервувався. Він вистукував пальцями на стільниці якусь незрозумілу мелодію і не зводив очей із входу, де от-от мала з’явитися Анна Каліш, актриса берлінського Шаушпільгауза[12], яка переїхала сюди з австрійського Лемберга рік тому. За цей короткий час вона зуміла завоювати прихильність берлінської публіки, що обожнювала в ній усе: від звабливої зовнішності до милого провінційного акценту — й однаково захоплено аплодувала чи то невинній Берті, чи то жорстокій Медеї[13], чи іншим образам, в яких Анна з’являлася на сцені.

Щоправда, сам Лютке не любив театр і доволі рідко туди ходив. Йому було вже за сорок, він так і залишився одинаком і більшу частину свого життя присвятив службі: спершу в єгерському полку, а потім у поліції. Цьому міцному худорлявому чоловікові з різкими, наче виточеними рисами обличчя, після важкого дня значно більше подобалося вмоститися в улюбленій кнайпі й вихилити доброго пива, слухаючи тамтешніх музикантів. Просити Анну Каліш про зустріч його змусили службові обставини, а точніше справа, яку доручили йому в Кріпо[14] місяць тому... Натрапити у матеріалах розслідування на ім’я відомої акторки було для нього такою ж несподіванкою, як, мабуть, і для Анни отримати серед квітів та листівок його записку. І от тепер Лютке понад усе боявся, що вона нею злегковажила, подумавши, що це послання від чергового схибленого шанувальника, зустріч з яким — не лише марнування часу, але й потенційна небезпека. Звісно, поліцейський міг офіційно заявитися до неї в гримерку або ж додому, і тоді б вона була змушена з ним розмовляти. Проте це зчинило б забагато галасу, який надто дорого може обійтися. У цій справі треба діяти вкрай обережно...

Минуло ще чверть години, проте Анни досі не було. Поліцейський роздратовано вилаявся. Достатньо голосно, щоб передати усе своє розчарування від такої невдачі, і достатньо тихо, щоб його не почули за сусіднім столиком. Він уже збирався подати знак офіціантові, аби той приніс рахунок за його одиноку недопиту каву, коли двері ресторану прочинились і всередину зайшла жінка в темно-синьому короткому плащі й капелюшку з вуаллю. Попри вуаль, Лютке був переконаний, що це саме Анна. Як виявилося, він не помилився: жінка обмінялася кількома словами з кельнером, і той шанобливо провів Анну до його столика. Поліцейський підвівся їм назустріч.

— Вітаю, — коротко промовила актриса, дивлячись на нього крізь вуаль.

Лютке привітався у відповідь і, дочекавшись, доки кельнер підсуне їй стілець, промовив, знову сідаючи:

— Дякую, що прийшли, пані Каліш...

Йому кортіло додати щось на кшталт: «Могли б і не спізнюватися на цілих сорок п’ять хвилин», — проте він вчасно прикусив язика.

— Чи бажаєте чогось? — запитав офіціант. І поліцейський почув це питання вже втретє.

— Склянку рислінгу, якщо ваша ласка, — сказала Анна.

— Гарний вибір, — приязно усміхнувся кельнер, — пані бажає райнського чи радше мозельського?

— Райнського, — втрутився Лютке, помітивши, що для Анни вибір виявився надто складним.

— Гаразд, — кивнув офіціант, — а для пана?

— Те саме, — нетерпляче кинув поліцейський, хоч вина йому насправді не хотілося, але було бажання якнайшвидше позбутися його товариства.

Кельнер нарешті відійшов. Анна зняла рукавички і підняла вуаль. Поліцейський мимоволі прикипів поглядом до її обличчя. Звісно, він бачив її фото в газетах і на театральних афішах, проте наживо ця жінка здалася йому значно вродливішою. Їй було ледве за тридцять. Глибокі карі очі дивилися на співрозмовника з якимось затаєним викликом. Цей виклик, зрештою, таївся не лише в її очах. Виклик був у звабливій лінії вуст і в гарних аристократичних вилицях, що виразно проступали над гладенькими блідими щоками. На хвилину Лютке забув чому запросив сюди Анну. Йому прагнулось краще роздивитися її обличчя, мов картину, в якій захоплений глядач не бажає пропустити жодного штриха.

На його відверте споглядання актриса відповіла безжальною усмішкою, яка немов промовляла: «І що, добродію? Довго ви ще будете на мене витріщатися?». Поліцейського це привело до тями, й, перевівши погляд на портсигар, він потягнувся за цигаркою. Все ще розмірковуючи над тим, як міг отак по-дурному німувати, пожираючи Анну очима, Лютке запропонував закурити спочатку їй. Актриса відмовилася.

— Гадаю, для мене ваші цигарки будуть заважкі.

Поліцейський вдав розчарування:

— Прикро, я не маю інших...

— Нічого. Куріть самі, — промовила вона.

Йому раптом захотілося помститися Анні за її насмішку, проте чоловік не міг вигадати як. Зрештою, він подумав, що їй і так буде непереливки сьогодні від почутого... Тому з неї вистачить. Ця думка його втішила.

Лютке запалив сірника й підніс його до краю цигарки. Втягнувши в легені гіркуватий дим, поліцейський відчув, як бридко запершіло в горлі — сьогодні він курив більше, ніж завжди.

— Мене звати Йоахім Лютке, — видихаючи дим, промовив він, — я з Кріпо.

Анна зблідла.

— Он як? — перепитала вона здавленим голосом. — Я щось зробила?.. У чомусь винна?

Виглядала вона настільки розгубленою, що поліцейському ледве вдалося стримати посмішку. «А й справді, — подумалося комісару, — в чужій країні найменше чого хочеться — це отак несподівано зустрітися з поліцейським слідчим... Навіть якщо ти досягла тут успіху й завоювала сотні прихильників».

— Заспокойтесь, — якомога лагідніше сказав він уголос, — ви нічого не зробили... Принаймні мені про це не відомо.

Останнє було сказано як жарт, але Анну він не насмішив. Вона випростала спину й трохи звела вгору підборіддя. Здавалося, зараз вона підведеться з-за