Читати книгу - "На лезі клинка"

на того він покладає надію».

— Глокто, ви мусите мені допомогти! — заскиглив він, нахилившись уперед, наскільки дозволяли пута, і слова полилися з нього нестримним потоком розпачу. — Я помилково звинувачений, ви ж знаєте, я невинний! Ви прийшли мені допомогти, правда? Ви мій друг! У вас тут є зв'язки. Ми ж друзі, друзі! Ви могли би замовити за мене слівце! Я невинна людина, це помилка! Я...

Глокта підняв руку, вимагаючи тиші. Якусь мить він уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, ніби бачив його вперше, а тоді повернувся до Фроста: — Я мав би знати цього чоловіка?

Альбінос не відповів. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцій. Він спостерігав за в'язнем на стільці, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Відколи Глокта зайшов у кімнату, він навіть жодного разу не кліпнув.

«Як йому це вдається?»

— Це я, Реве! — прошипів товстун. Тон його голосу поступово набував відтінку паніки. — Салем Реве. Ви знаєте мене, Глокто! Ми разом були на війні до того, як... самі знаєте... ми друзі! Ми...

Глокта знову підняв руку і відкинувся на спинку стільця, постукуючи нігтем по одному із зубів, так наче про щось замислився.

— Реве. Ім'я мені знайоме. Купець, член Гільдії мерсерів[2]. Подейкують, із багатіїв. Тепер згадав... — Глокта нахилився вперед і зробив театральну паузу. — Він зрадник! Його схопила Інквізиція, його майно конфісковане. Він, бач, збирався ухилитись від сплати королівського податку.

У Ревса відвисла щелепа.

— Королівського податку! — крикнув Глокта і гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима і облизнув зуб.

«Справа зверху, другий ззаду».

— Втім, де наші манери? — запитав Глокта, не звертаючись ні до кого конкретного. — Знали ми одне одного колись чи ні, а от з моїм помічником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привітайтеся з цим товстуном.

Фрост вдарив долонею, але удар був такої сили, що Реве умить злетів зі стільця. Стілець зі стукотом хитнувся, проте не впав.

«Як йому таке вдається — не перекинувши стільця, збити людину на землю?»

Реве з якимось клекотом — мордою у плитку — розпластався на підлозі.

— Він нагадує мені кита, що викинувся на берег, — тупо сказав Глокта.

Альбінос схопив Ревса попід руки, підняв і закинув назад на стілець. Зі щоки Ревса крапала кров, зате його свинячі оченята тепер посерйознішали.

«Більшість людей удари ламають, але трапляються такі екземпляри, кого вони гартують. Нізащо б не сказав, що цей товстун — сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподіванок».

Реве сплюнув кров на стіл.

— Ви зайшли надто далеко, Глокто, так і знайте! Мерсери — шанована гільдія; ми маємо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подає клопотання королю, щоб той розглянув мою справу!

— Ваша дружина, кажете, — Глокта сумно всміхнувся. — Ваша дружина — напрочуд вродлива жінка. Вродлива і молода. Здається мені, навіть замолода для вас. Здається мені, що вона скористалася можливістю позбутися вас. Що вона показала нам ваші бухгалтерські книги. Всі до одної.

Обличчя Ревса побіліло.

— Ми переглянули їх, — Глокта показав на уявний стос паперів зліва, — а потім переглянули й інші, у скарбівні, — показав інший стос справа. — І уявіть собі, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зійшлися. Крім цього, було зауважено нічні візити ваших працівників до складів у старому кварталі, незареєстровані малі човни, хабарі службовцям, підробка документів. Мені продовжувати? — запитав Глокта, зі щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повітря й облизав губи.

Перед в'язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста — залишалося поставити лише підпис.

«Я його випатраю тут і зараз».

— Зізнавайтеся, Ревсе, — тихо прошепотів Глокта, — і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір — це не потішить мене.

«Ніщо не потішить».

— Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!

Реве дивився на підлогу, облизуючи зуб. Глокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.

— Або не зізнавайся, — додав він, — і тоді я принесу інструменти.

Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.

— Біля доків знайшли тіло, — тихо мовив Глокта, — опухле від морської води і страшно, страшно понівечене... таке, що й годі впізнати.

«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».

— Коли покалічили — до чи після смерті? — запитав він спокійно у стелі. — До того ж ким був загадковий покійник — чоловіком чи жінкою? — Глокта знизав плечима. — Хто його знає?

У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.

«Ну не зараз же, чорт забирай!»

Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Глокті на вухо.

— Теє Феверар, — почулося нерозбірливе шамкання, з якого Глокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.

«Що, вже?»

Глокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.

«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»

Але Глокта знав, чому.

«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»

Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:

— Ти бажаєш зізнатися?

— Ні!

В свинячих очках в'язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.

«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».

— Що, муляє зуб, Ревсе?

Глокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших — це ще як подивитись».

— Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. — Він взявся за палицю. — Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб.