Читати книгу - "Брат на брата"

наступила… Перший день нашого конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi один з борцiв за його, за щастя народне, — Євген Петрович Корецький.

— Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним — геть скрiзь по майдану — купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червонi прапори з якимись написами… А он один бiлий — це той, що написано: «Амнiстiя»… i чорний… Прапори мають, море голiв хвилюється, руки знiмаються вгору — махають брилями, бiлими хустками… I навкруги з будинкiв — у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:

— Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, — все змiшалося в одну величезну мiшанину… Он кiлька селянських шапок, — мабуть селяни з ближчих сiл… Он три бiлих хусточки сестер з Червоного Хреста… I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки — в петельках, на брилях i бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири… нi, то вiйськовi лiкарi… i в тих навiть червонi стрiчки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його, видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає, - зараз зривається новий крик:

— Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

— Мусите говорити.

Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, — сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простягає руку i ввесь майдан стихає.

— Громадяни! — починає вiн. — Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення… I нiколи цих слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не добувалися ми такої вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що — це тiльки слово, на паперi написане, але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом… I на це ми повиннi тепер оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.

Вiн говорить i враз помiчає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме… Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним… Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, — вона, запевне вона!.. Дивиться на його, смiється, киває йому… Безмiрна радiсть обнiмає його всього, вiн усмiхається широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:

— Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вiльного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному краї iдеали громадської волi, рiвностi… Правда, ми програли тодi, сили темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її… Але тi iдеали, за якi наш народ боровся, не жалiючи свого життя, — тi iдеали не могли в душi його зламати нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темнiй неволi крiпацтва, в тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за неї, - i ось вона прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з iнтелiгенцiєю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об'єднує його з iнтелiгенцiєю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх народiв з iржавих пут старої неволi… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного, могучого робiтницького життя!..

Буря оплескiв, крикiв: «браво! слава!» громом гремить серед майдану i знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою вуалькою…

II

Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони були на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися в редакцiї газети — Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на пiдставi манiфесту, — вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi… Корецький дуже добре розумiв усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що — газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у їй говорити переважно для села i вимовив собi право писати по-українському.

Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло там бути, — дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в їх дома й на селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також… Другого вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усiєю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра вiн школярiв не побачить: довiдавшися вже опiвднi про манiфест, вона зараз пустила дiтей додому, зробивши їм задля