Читати книгу - "Бог Дрібниць"

не була ніяковою. Вона ніколи не була ані нав’язливою, ані гамірливою. То не було мовчання, в якому звучить звинувачення чи протест, такий собі психологічний аналог літньої сплячки, у яку впадають дводишні риби, щоб перебути сухий сезон. Адже в Естиному випадку сухий сезон, схоже, не мав кінця-краю.

З плином часу він набув здатності зливатися з будь-яким тлом — з книжковими полицями, деревами у садку, шторами, дверима, вулицями — і виглядати неістотним, майже непомітним для нетренованого ока. Якщо він опинявся в одному приміщенні з незнайомими людьми, ті, як правило, зауважували його присутність не відразу. Аби усвідомити, що він ніколи не говорить, часу треба було ще більше. Дехто так цього й не помітив.

Місця у світі Еста займав дуже мало.

Коли Есту після похорону Софі-моль Повернули батькові, той послав його до школи для хлопців у Калькутті. До найкращих Еста не належав, але й задніх не пас і ні в чому особливо не відставав. «Пересічний учень», «успішність задовільна» — такі записи робили зазвичай учителі у відповідній графі щорічного табеля. Часто повторювалися також скарги на те, що він «не бере участі у груповій діяльності». Втім, ніхто з них ніколи не пояснював, що має на думці під «груповою діяльністю».

Школу Еста закінчив з посередніми результатами, але до коледжу вступати відмовився. Натомість, добряче збентеживши спочатку батька й мачуху, взявся до хатньої роботи. От наче збирався у такий спосіб відпрацювати витрати на своє утримання. Він підмітав, мив підлоги і прав. Навчився готувати їжу і ходити на закупи по городину. Торговці на базарі, які сиділи за пірамідами лискучих, немов оливою змащених овочів, невдовзі вже його впізнавали і, попри ремствування інших покупців, незмінно обслуговували першим. Вони подавали йому іржаві бляшанки з-під кіноплівки, куди належало складати відібрані овочі. Він ніколи не торгувався, а вони ніколи не пробували його ошукати. Коли городину було вже зважено й оплачено, продавці перекладали її до його червоного пластмасового кошика для закупів (цибуля внизу, баклажани і помідори зверху) і завжди додавали ще галузку коріандру та жменю зелених стручків перцю чилі — просто так, задарма. Все це Еста віз додому у переповненому трамваї. Тиха бульбашка, що пливе собі поверхнею гамірного моря.

Коли йому треба було дотягнутися до чогось за столом, то він просто ставав і сам брав, що хотів.

Завітавши якось до Ести, тиша пустила в ньому коріння і почала ширитися. Вона вийшла за межі голови й узяла у свої тванисті обійми ціле тіло. Гойдала його у ритмі древнього, зародкового серцебиття. Її непримітні беручкі щупальці обмацували зсередини всі закутки черепа, ніби порохотягом висмоктували горбки і западинки пам’яті, усували давні вислови, знімали їх у нього з кінчика язика. Ті щупальці позбавляли його думкú слів, у які вони зодягалися, і залишали їх босими й голими. Невимовними. Заціпенілими. А відтак, для стороннього спостерігача, практично відсутніми взагалі. З роками Еста мало-помалу віддалився від світу. Він звик до бентежного восьминога, який жив у ньому і сприскував своїм чорнильним транквілізатором минуле. Поступово причина його мовчання зникла з поля зору, похована десь глибоко поміж заспокійливими складками самого цього факту.

Коли Хубчанд, Естин улюбленець — сліпий і лисий сімнадцятирічний безпородний пес, який до того ж страждав енурезом, — надумав урешті розіграти жалюгідний і затяжний відхід, Еста під час цього кінцевого випробування піклувався про нього так, наче тут тією чи іншою мірою йшлося і про його життя. В останні місяці свого земного буття Хубчанд, який мав найкращі наміри — і геть безнадійний міхур, плентався до собачих дверцят із прикріпленим вгорі клапаном, влаштованих у дверях, що виходили у сад за будинком, пропихав голову назовні — й уривчасто дзюрив усередині, поливаючи підлогу яскраво-жовтою сечею. Спорожнивши міхур, він з чистим сумлінням підводив на Есту свої тьмяні зелені очі, які вкритими баговинням озерцями вирізнялися на посірілому черепі, і плуганився назад до своєї вологої подушки, зоставляючи на долівці мокрі сліди. Коли Хубчанд лежав на тій подушці вже при смерті, Еста бачив вікно спальні, віддзеркалене у його глянцюватих лілових зіницях. І небо за тим вікном. А якось навіть пташку, яка саме там пролітала. Для Ести, вповитого запахом старих троянд, скривавленого спогадами про розтрощеного чоловіка, вже те, що щось таке тендітне, таке нестерпно ніжне вижило, отримало дозвіл на існування, було справжнім дивом. Пташка у польоті, віддзеркалена у зіницях старого пса. Побачене змусило його усміхнутися вголос.

Після того, як Хубчанд спустив-таки дух, Еста почав ходити. Ходив він цілими годинами. Спершу лише по сусідству, та поступово заходив щораз далі й далі поза межі своєї дільниці.

Його звикли бачити на дорозі. Пристойно одягнений чоловік, який спокійно кудись собі крокує. Обличчя в нього засмагло й обвітрилося, як то буває з тими, хто збавляє багато часу під відкритим небом. Загрубіло і поморщилося від сонця. Тепер він виглядав мудрішим, аніж був насправді. Наче рибалка у великому місті. З усіма своїми морськими таємницями.

Й от нині, коли його знову Повернули, Еста ходив по всьому Аєменемі.

Іноді він ходив уздовж берега ріки, яка смерділа лайном і пестицидами, купленими за позику від Світового банку. Риба здебільшого загинула, а та, що вижила, мала гнилі плавці і була вкрита гнійниками.

Іноді він ходив дорогою. Повз новенькі, свіжоспечені та глазуровані будинки, зведені за гроші медсестер, будівельників, слюсарів і банківських службовців, які безрадісно гнуть спину далеко від дому, у країнах Перської затоки. Повз ображені старші доми, що аж позеленіли від заздрощів і щулилися у глибині своїх приватних під’їзних доріжок поміж своїми приватними каучуковими деревами; кожен — хистка окрема вотчина з окремою епічною історією.

Повз сільську школу, яку збудував для дітей недоторканних його прадід.

Повз жовту церкву Софі-моль. Повз Аєменемський молодіжний клуб кунг-фу. Повз дитячий садок «Ніжні бутони» (для доторканних), повз продовольчу крамницю, де за фіксованими цінами продавали рис, цукор і банани, які висіли під дахом зеленими кетягами. Дешеві напівпорнографічні журнали, що спеціалізувалися на вигаданих південноіндійських сексуальних маньяках, кріпилися прищіпками для білизни до мотузок, що звисали з-під стелі. Вони спроквола оберталися під теплим вітерцем, зваблюючи чесних покупців побіжними картинками, де зрілі оголені жінки лежали у калюжах фальшивої крові.

Часом Еста проходив повз «Лакі-прес» — друкарню старого товариша К. Н. М. Піллая, колишній Аєменемський осередок Комуністичної партії, де відбувалися опівнічні семінари і друкували та роздавали буклети з текстами полум’яних марксистських пісень. Прапор, що майорів на даху, був старий і обшарпаний. Червона барва зблякла вщент.

Сам товариш Піллай виходив зранку у