Читати книгу - "Лице ненависті"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 51
Перейти на сторінку:
думають про себе.

Тим більш, що в мене з’явився час робити вирізки й перекладати їх для вас, бо я захворів. Певно, це так званий адаптаційний синдром — хвороба пристосування до нового середовища і нових життєвих умов. Зовні все сприймалося як сильна застуда, але насправді я призвичаювався жити в Нью-Йорку, займав своє місце десь між його полюсами. Дорогими косметиками після гоління я не користувався, і кадилак з ліврейним шофером до мого під’їзду не подавали, але оселився я в цілком пристойному районі — на 64-й вулиці Манхеттену між другою і третьою авеню в гарній двокімнатній квартирі з акуратною американською кухнею, де газова конфорка вміє запалюватись без сірників — лиш покрути краник, а вхідні двері відчиняються просто до кімнати, без передпокою, як у більшості американських квартир.

Відчувши, що захворію, я вирішив зосередитись на читанні чогось нескладного, зокрема газет: з’явився для цього час. Все ж таки ми раби обставин; те, що обставини перших днів мого перебування в Нью-Йорку багато в чому визначили й решту моїх днів у цім місті, сталося дуже природно. Думка про які ліки з’явилася в мене найпершою? Ні про які. Здобувши колись медичну освіту й трохи попрацювавши лікарем, я добре засвоїв, як побічні ефекти багатьох ліків бувають шкідливішими за їхню позитивну дію. Так що закинув я до валізи пакет з антибіотиками, закип’ятив чайник, відкрив банку з медом і увімкнув телевізор. Якраз передавали, що вирішено посилити покарання за їзду в нетверезому стані. До того ж алкоголь шкодить усім клітинам та системам людського організму. Нагадали, що американці нині п’ють трохи скромніше-— з кожної сотні доларів вони витрачають на спиртне лише два п’ятдесят, приблизно в п’ять-шість разів менше, аніж на власні автомобілі та все, з ними пов’язане, втричі менше, аніж на прикраси й одяг. І все ж таки більшість нещасних випадків у цій країні пов’язано з пияцтвом. Згідно з даними тутешнього журналу «Ньюсуїк», минулого року автомобілі з нетверезими водіями за кермом вбили 26300 людей (для порівняння — в морях і річках Америки за рік втопилося близько 7000 людей, в пожежах загинуло 5500, було застрелено 1800, в авіакатастрофах розбилося 1200). Коротше кажучи, уважно вислухавши промови про всю відворотність пияцтва та погодившись з ними, засудивши подумки улюбленця тутешніх інтелектуалів телекоментатора Джонні Карсона, якого щойно арештували й позбавили в Каліфорнії водійських прав, бо він виявився за кермом напідпитку, я згадав, що не маю з собою ні автомобіля, ані водійських прав.

Одягатися було справжньою мукою. Поперек болів, і цей біль заповнював ноги, навіть черевики, які не хотіли взуватися, а потім не схотіли зашнуровуватись. Якби все це сталося вдома! Нікуди б не йшов я, а просто полежав, вимагаючи всезагальної уваги до себе. А тут куди подінешся? Я рушив до «Ей енд пі», а за двадцять хвилин повернувся звідти з баночкою маринованих огірків та пластиковою прозорою коробкою з перекладеними цибулею прозорими шматочками оселедця. Єдине, чого я боявся після своєї прогулянки, це запалення легенів. Думаючи про це, я відімкнув двері свого житла і раптом побачив, що в кімнаті прибирають. Пори дня переплуталися в моїй застудженій уяві, і я забув, що триває робочий день і таке прибирання цілком нормальне.

Коли я увійшов, жінка в синій сукні з вишитою назвою готелю та з білою табличкою, де було написано її власне ім’я «Марія», вимкнула пилосос і заметушилася, завибачалась якоюсь немислимою мовою, яку вона, певно, помилково вважала англійською. На пересувному столику поруч лежали купками рушники, стояли банки з миючими розчинами — з усього судячи, вона щойно почала свою працю, а в мої плани ніяк не входило чекати, доки вона закінчить її. «Застудився»,— мовив я і для переконливості покашляв, поводив долонею довкруг голови і раптом цілком натурально, природно, невимушено чхнув і зайшовся у кашлі. Хвороба брала своє, і я готовий був лягти навіть до неприбраного ліжка, бо стояти було важко. Я хотів бодай роззутися, але не люблю перевзуватись при незнайомих жінках.

Жінка, певно, відчула мій стан, бо заметушилась, тягнучи зі спальні вживані рушники та біжачи туди з новими. Вона припинила пилососити ворсисту підлогу мого житла й зібралася йти. Але раптом Марія наважилася мені порадити — я міг би й сам здогадатися, що таке трапиться; жінка зобов’язана від- реагувати на те, що чоловік хворий. Материнський інстинкт плюс ввічливість, плюс іще багато чого; якщо жінка принципово не помічає людських страждань довкола — щось із нею катастрофічно негаразд. Чоловіки менше чуйні; я теж.

—- Пити «Бадвайзер»,— сказала мені жінка своєю загадковою мовою, вказуючи на рекламу пива з обкладинки журналу, що лежав на столі.

— Пиво? — здивувався я.

О, пиво, пиво! Півсклянки,— жінка зраділа, що я підказав їй призабуте слово.— Дуже гаряче. Зразу. Можна і не «Бадвайзер». Інше пиво.

Можливо, горілку краще?

Горілка ні,— сказала вона.— Гаряче пиво. Півсклянки. І гаряча ванна. Багато солі сипати ванну.

В мене немає солі. В мене є оселедець,— спробував по­жартувати я, відчуваючи, як між лопатками повільно повзе по спині зимний струмінчик поту, і розуміючи, що нічого приємного це мені не обіцяє.

Жінка мовчала.

В мене немає солі,— повторив я.— Дякую. До побачення...

Я принесу вам сіль,— захитала жінка головою.— Банку. В Америці хворіти дуже дорого. Дуже-дуже дорого тут хворіти.

У вас, певно, багато дітей,— спробував я змінити тему розмови.

Принесу,— сказала жінка, виходячи. Мені здалося, що коли вона поверталась, щоб викотити з кімнати пилосос і столик з розчинами, по обличчю в неї текли сльози. Знаєте, буває такий плач — сльози миттю заливають усе лице. Ви ніколи не звертали уваги?

Нью-Йорк за моїм вікном дихав іще важче за мене, верещав своїми автомобілями, гуркотів та співав, як звичайно. Нью- Йорк був у моєму телевізорі та, здається, мікробами у мене в легенях. Нам належало якось зжитися на ці три місяці, але спершу мені належало видужати.ПРЕСА (1)

З газети «Нью-Йорк тайме», 19 жовтня 1982 р.

«Минулого місяця кількість бездомних у місті перевищила 36 000, чотири роки тому місто мало тільки 1800 ліжок для бездомних, нині в нас є 4350 таких ліжок. Цього замало...» З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Щороку понад 20 мільйонів бездомних тварин збирають в прийомним. Асоціація опіки над тваринами зуміла знайти притулок для 14000 осиротілих тварин, враховуючи сюди 8600 собак. Але необхідно прилаштувати більшу кількість. У жовтні оголошується загальнонаціональний місячник «Притулку для песика». Всі щеплення ми забезпечимо безкоштовно...»

1 ... 3 4 5 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лице ненависті"