Читати книгу - "Лице ненависті"

class="p">З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Ви можете орендувати цілі поверхи в будинку № 350 по Ііарк-авеню (між 51-ю і 52-ю вулицями), можна орендувати й мешкання, розташовані на кількох рівнях,—усе на ваш вибір. Це добре прилаштування капіталу...»

З газети «Русский голос», 18 листопада 1982 р.

«Було близько сьомої вечора, коли, вдягнувши звичайну куртку і джинси, я прийшла до притулку. Служниця сказала, що мене відвезуть до нічліжного будинку в Квінсі, а поки що мені треба прийняти душ.

В обшарпаному малому коридорчику я стала в чергу. Нарешті служниця відвела мене до кімнати, де зразу ж вдарив у ніс запах немитих тіл і застояного тютюнового диму. Кинувши мені рушник, який вже багато разів уживали, вона вказала на двері душової й попередила: «Зачини двері на засув». Душова була похмура, з численними дірками в стіні, поламаними гачками для одягу, шматком брудного мила й калюжами на підлозі-. Паперових серветок не було, зате жуки й таргани повзали повсюдно...

Приміщення, куди нас привели, нагадувало палату тюремного госпіталю: в довгій залі рядами стояли залізні ліжка. Мене підвели до одного з них, вкритого пожовклим простирадлом, у головах лежала вся геть поплямлена подушка без наволочки... Багато хто спав, накрившись простирадлами з головою, і лиш одна, в кутку, ввімкнула своє радіо... Протягом ночі я очей не склепила.

О 5 годині 45 хвилин ранку служниця увімкнула освітлення. «Час уставати!» — гукнула вона, й жінки почали покірно підводитись...»

РОЗДІЛ 1 (закінчення)

Я навіть не помітив, як минув час. А на годинник я подивився лише тому, що хтось постукав у двері. «Ну от,— мовив я сам до себе.— Ледь вийшла одна співрозмовниця з пилососом, як ще комусь я знадобився». Але за дверима стояла та сама прибиральниця з готельною нашивкою і табличкою «Марія» на грудях.

Я вам принесла сіль,— сказала вона своєю псевдоан- глійською мовою.— Обіцяла й принесла. Зробіть, будь ласка, ванну для ніг, і все мине.

Заходьте,— сказав я, хоч насправді було мені не до ввічливості, горілка ще не подіяла, а віруси з мікробами діяли повним ходом.— Дякую!

Не переступаючи порога, жінка простягла мені круглу картонну банку синього кольору з алюмінієвою накривкою. Вона подивилася на мене й повз мене — спершу, напевно, машинально, а потім, напевно, тому, що жінка уздріла почату пляшку, повернену етикеткою до дверей.

Звідки це у вас? — запитала жінка не іноземною, а чистісінькою українською мовою, заходячи до кімнати. Вона пройшла повз мене до пляшки, де похитувалась червонява поверхня ледь початої горілки; нахилилась до столу і, не торкаючи, уважно роздивилася етикетку.

Це ви тут дістали? — спитала жінка, важко шикуючи англійські слова.

Ні, не тут,— відповів я українською мовою.— Ліки слід привозити з дому. Ви ж самі казали, що хворіти в Америці дорого коштує.

Жінка не відповіла. Вона відійшла від столу, повільно звела на мене очі і вже впевненіше та незалежніше запитала:

Ви постійно тут чи приїхали?

До Америки всі приїхали.

Ви ж розумієте, про що я питаю...

У голові моїй видзенькували простудні молоточки; я розумів, що коли після випитої горілки розбалакаюсь з не знайомою мені Марією, яку вперше побачив півгодини тому, то нічого доброго з того не буде.

Мила Маріє,— сказав я українською мовою,— в мене, можливо, грип. Це дуже неприємна хвороба, і я не хочу, щоб ви захворіли на неї. У вас, напевно, є діти, й...

Жінка заплакала. Я згадав, що коли вона минулого разу виходила від мене, то плакала теж; сльози текли по обличчю в неї нестримно, й жінка навіть не хлипала. Ситуація ставала безглуздою. Розчервонілий чоловік, що пахне оселедцями й го­рілкою, почата пляшка на столі, жінка плаче...

В мене.дітей нині немає,— сказала Марія спокійним, рівним голосом, хоч лице її лишалось мокрим.—Піду приготую нам ванну, ви ж на ногах не тримаєтесь,— сказала Марія й пішла до ванни. Вона господарювала там впевнено, зовсім не як служниця; я розумів, що в моєму становищі лишається лиш підкоритися розпорядженням, що їх видає діяльна людина, яка знає про мою недугу.

Все було дивно.

І те, що я захворів, і що в житлі’у мене прибирала саме ця жінка, і те, що вона сипала сіль у воду, готуючи для мене ванну.

Маріє,— покликав я.— Звідки ви тут взялися? '

Не бійтеся,— сказала вона розсудливо й глянула просто на мене, обтрушуючи мокрі руки.—Я вже з готелю звільнила­ся. Точніше, мене звільнили. Але в тому, що я готую для вас ванну, нічого дивного; дивно, що ми розмовляємо українською мовою, нічого не знаючи одне про одного.

Чому? Вдома я завжди так розмовляю і не завше відаю з ким...

Де ваш дім? — спитала вона.

В Києві,— відказав я і зрозумів, що вона чекала на таку відповідь, побоюючись її, бо в неї якраз не було дому. Я хотів її про щось запитати, але сказав зовсім інше, бо втомився розмовляти, та й було все якось дивно.

Шановна Маріє,— пробубонів я.— Коли бажаєте, розмовляйте зі мною звідти. А ще краще — приходьте завтра. Мені треба лікуватися. Дякую.

Завтра я поїду,— мовила жінка.— Ми більше не побачимось.

Я зачинив за собою двері до ванни, сів на емальованому ос­лінчику й зняв шкарпетки. Закасавши холоші, я занурив ноги в гарячу солону воду. Настали миті блаженства. Коли б я оце був сам — так би і впав у ванну і лежав у ній, доки всі мікроби й віруси не перетопилися б. Я посмоктав собі палець: вода була солона й гаряча. Десь розмовляла жінка, далеко- далеко, українською мовою, крізь мої застуди й плюскіт солоної води.

Вже я не працюю тут,— сказала Марія.— Трму нічого не боюсь. Вчора я в одного пожильця зняла простирадла, забрала всі його брудні рушники й лишила все у центрі кімнати. Голова в мене зараз така. От і все. Я вже не працюю тут: у них розмова коротка, й поскаржитись нікому. Та й син мій не знати де. Він був з сестрою — в мене тут сестра, яка нас викликала, запросила до себе. Сестра сторожує при маленькому емігрантському цвинтарі, й нам спершу було з нею непогано — вона й кликала нас, щоб не самотньо було їй. Я з Прикарпаття, ми там жили з моїм Володькою: батько Володьчин покинув нас, коли син був ще зовсім малий, тож батька не пам’ятає. Сама не знаю, чого я сюди заїхала,— не можу тут.