Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

двома породистими кіньми, і що в кишенях у нього повно зелених банкнотів. Вона натякала при цьому, що розжився він на них, звісно, неправедним шляхом. Тітонька Туп, як і багато хто в Атланті, поділяла той погляд, що Рет заволодів міфічними мільйонами конфедератської державної скарбниці.

— Не згадуймо про нього,— коротко відказала Скарлет.— Він негідник з негідників. А от що з нами станеться?

Ешлі випустив з рук топорище й подивився вбік — погляд його полинув кудись далеко-далеко, куди їй несила була сягнути.

— Я й сам хотів би знати,— промовив він.— Мене непокоїть, що станеться не тільки з нами в Тарі, а й з усім Півднем.

Скарлет мало не огризнулася: «Та хай він западеться, увесь цей Південь! Тут нам самим як врятуватись!» — але не сказала нічого, бо раптом знемога налягла на неї дужче, ніж будь-коли. Від Ешлі даремно сподіватися навіть поради.

— Врешті-решт станеться те, що буває завжди, коли зазнає краху певна цивілізація. У кого досить тями й мужності, ті виживуть, а у кого їх нема — ті загинуть. Але ми бодай матимемо ту втіху, що бачили Götterdämmerung [3].

— Що?

— Присмерк богів. На лихо, ми, південці, вважали себе за богів.

— Ради Бога, Ешлі Вілкс! Не забивай мені голову всякою маячнею: хіба тобі не ясно, що це ж ми ось-ось загинемо?

Розпач в її голосі, здавалося, пробився до його свідомості, спонукавши вернутись думками із далеких мандрів, бо він ніжно взяв Скарлет за руки, обернув їх долонями вгору й подивився на мозолі.

— Найгарніші руки, які я тільки знаю,— сказав він і легенько поцілував обидві долоні.— Вони гарні тим, Скарлет, що дужі, й кожна мозоля на них як медаль, і кожне садно як відзнака за посвяту й завзяття. Вони загрубли, бо працювали заради нас усіх — заради твого батька, і дівчат, і Мелані, й дитини, й негрів, і мене. Я знаю, що ти думаєш, люба. Ти думаєш: «Стоїть цей непрактичний дурень і торочить нісенітниці про мертвих богів, коли небезпека загрожує живим людям». Правда ж бо?

Вона кивнула, бажаючи подумки, щоб він довіку так тримав її руки, але він відпустив їх.

— І ти прийшла до мене, сподіваючись на допомогу. Проте я нічим не можу допомогти.

В очах у нього була гіркота, коли він дивився на сокиру й купу стовбурів.

— Тепер нема у мене ні домівки, ні грошей, до яких я так звик, що й не надавав їм ніякої ваги. І я у цьому світі ні до чого не придатний, а мій світ, той, до якого я належав, відійшов у минуле. Я нічим не можу допомогти тобі, Скарлет, оце хіба що спробувавши стати сяким-таким фермером. Але цим я не втримаю для тебе Тару. Не думай, що я не розумію всієї прикрості нашого становища, живучи тут з твоєї ласки... Атож, Скарлет, з твоєї ласки. Я повік не зможу віддячити тобі за все, що ти зробила для мене й моєї родини з доброти свого серця. Що не день я усвідомлюю це все гостріше. І що не день виразніше бачу, який я неспроможний зарадити лихові, що спіткало нас усіх... З кожним днем через моє кляте сахання від дійсності мені все важче дивитися в обличчя тому новому, що підкидає нам дійсність. Ти розумієш, про що я?

Вона кивнула. Їй не дуже ясно було, що саме має він на увазі, вона просто затамувавши подих вслухалася в його слова. Це ж уперше Ешлі звіряв їй те, що у нього на серці, коли він блукає думками так далеко від неї. Його слова збуджували її, неначе ось-ось перед нею мала відкритися таємниця.

— Це прокляття, коли відчуваєш у собі нехіть глянути в вічі дійсності. До війни життя здавалося мені не реальнішим за гру тіней на ширмі. І це мене задовольняло. Мені не подобаються надто різкі контури речей. Я скорше волію ледь розмиті, розпливчасті обриси.

Він замовк і злегка всміхнувся, і в цю мить його пройняв дрож, коли холодний вітер продерся крізь благеньку сорочину.

— Коротше кажучи, Скарлет, я боягуз.

Його розмірковування про гру тіней і розпливчасті обриси нічого їй не говорили, але останні слова — це вже було щось зрозуміліше. Тільки вона знала, що ці слова неправдиві: боягузтва в ньому не було й на крихту. Струнке його тіло свідчило про кілька поколінь хоробрих і мужніх людей, а про геройські його вчинки на фронті Скарлет знала просто напам’ять.

— Але ж це неправда! Хіба боягуз міг би видертися на гармату, як ти під Геттісбергом, і зупинити відступ солдатів? І хіба сам генерал писав би Мелані листа про боягуза? І...

— Це не мужність,— втомлено мовив Ешлі.— Бій п’янить, як шампанське. І п’янить однаково боягузів і сміливців. Кожен дурень може стати хоробрим на полі бою, бо знає, що інакше його вб’ють. А я маю на думці зовсім інше. Це таке боягузтво, яке набагато страшніше від того, коли хтось кидається втікати, вперше почувши гарматний постріл.

Говорив Ешлі повільно, слова давалися йому важко, неначе від них було боляче,— виглядало так, мовби він сам збоку зі смутком у серці прислухався до власної мови. Якби хто інший так випинав своє боягузтво, Скарлет зневажливо відкинула б це, як фальшиву скромність і напрошування на комплімент. Але Ешлі, здавалося, й справді так думав, і в погляді його було щось таке, чого вона не могла збагнути — не страх, не намагання виправдатись, а покора перед чимось неминучим і нездоланним. Студений вітер війнув по її мокрих ногах, і вона знову затремтіла,— не так від холоду, як від чогось моторошного, що крилося за його словами.

— Але чого ж ти боїшся, Ешлі?

— О, це щось таке, що й назвати його нелегко. Є такі речі, які здаються зовсім плиткими, коли їх викласти словами. Головне в тому, що життя раптом зробилося занадто реальним, коли ти зіткнувся, сам особисто, з деякими найпростішими його проявами. Це не те, що мені прикро стояти тут у багні й тесати дерево — мені прикро через ті обставини, які до цього призводять. Мені ось невимовно прикро, що пропала краса того колишнього життя, яке я любив. До війни життя ж було прекрасне, Скарлет. Воно мало в собі й чарівність, і досконалість, і довершеність, і симетрію, як грецьке мистецтво. Може, воно не для всіх було таке. Тепер я