Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

се “обрусєніє” витіка з “духа, вдачі” і т. п. великоруського народу, тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від великоросів у осібну державу, чи до другої держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї смерті”[31].

Драгоманов не хотів так ставити питання й відмовлявся розглядати цю дилему як реальну. Незважаючи на скептичне ставлення до російських революціонерів, він до останньої хвилини підтримував програму союзу між українськими та російськими прогресивними силами. Але не за горами був той час, коли інтелектуальні послідовники Драгоманова, навчені гірким досвідом, змушені будуть дійти висновку, що повний розрив із російською імперською державою -мета реалістичніша, ніж її демократизація та федералізація, і що справжньою альтернативою для України є або незалежна державність, або національна смерть.

Друге вразливе місце федералістичної концепції в тому, що вона до певної міри послаблювала моральні сили українського суспільства. Відмова від ідеалу суверенної державності притлумлювала енергію національного руху, зменшувала його войовничість і завзяття. Історик української політичної думки Юліан Охримович (1893-1921) критикував одну хибу Драгоманова, що була також хибою всього українського національного руху другої половини XIX ст: “Він недооцінював виховуючого значення всякого максимального домагання”[32]. Той факт, що основою федералістичної програми був компроміс між українськими та всеросійськими інтересами, надавав їй млявого й несміливого характеру. Це була принаймні одна з причин того, чому багато молодих українців - за приклад може правити відважний керівник “Народної волі” Андрій Желябов[33] - поповнювали ряди російських революціонерів і послаблювали таким чином національний рух.

Повчально порівняти погляди Драгоманова з поглядами його колишнього учня Івана Франка. Останній теж уважав, що “ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого...”. Але, вів далі Франко:

“...самостійність належить до тих ідеалів, які можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. Тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може, звернемо на зовсім інші стежки”[34].

Але українська політична думка не могла легко зважитися на сміливий крок, що його дораджував Франко. Потрібне було щойно велике потрясіння - досвід 1917 р., - щоб українську збірну свідомість спрямувати на цей новий шлях.

Це не випадок, що самостійницька ідея ще до 1914 р. набула масового поширення лише в Галичині. Галицькі українці, які жили під пануванням Габсбурзької монархії, не зазнавали безпосереднього тиску російського уряду ані чарів російської імперської цивілізації. Однак російський вплив був відчутний і в Галичині, у формі т. зв. москвофільської течії[35]. Але самостійництво галичан щодо Росії мало зворотний бік, що ним була їхня лояльність супроти Австрії. Це правда, що австрійська конституційна система мала разючі вади і що галицькі органи правління були під контролем поляків. Але вона забезпечувала “русинам” певні підставові громадянські свободи й передумови для суспільно-культурного й національного розвитку. Зі свого боку, наддніпрянські українці не мали причин симпатизувати Австрії. Це пояснює, чому антиросійський сепаратизм у специфічно галицькій версії не знайшов багато прихильників серед населення середньо-східних земель України.

З вибухом війни галицькі українці всі свої надії пов’язували з остаточною перемогою Австро-Угорщини та Німеччини[36]. Як ми вже бачили, цю орієнтацію на Центральні держави рішуче відкинули провідники українського руху в Росії. На їхню думку, Відень і Берлін ладні використовувати український козир із пропагандистською метою, вживаючи український націоналізм як підривну силу супроти Росії, але не беручи жодних політичних зобов’язань щодо української справи[37]. Існувала велика небезпека, що Центральні держави, навіть у разі воєнної перемоги, зрештою помиряться з Росією, залишаючи більшість українських земель під пануванням останньої. Чи варто було заради сумнівної чужоземної допомоги компрометувати український національний рух у Росії, провокуючи російський уряд і громадськість на жорстокі репресії[38]?{5} Грушевський і деякі інші українські провідники мислили історичними категоріями й не могли забувати, що козацькі гетьмани, які боролися проти московських зазіхань, теж пробували спертися на хитку й часто зрадливу допомогу сторонніх потуп Іван Виговський (гетьманував у 1657-1659 рр.) - на Польщу, Петро Дорошенко (1665-1675) - на Туреччину, а Іван Мазепа (1687-1709) - на Швецію. Усі ці спроби були для українського народу трагічні за наслідками.

Процес творення української державності мав за доби Центральної Ради два етапи. Перший тривав від весни до пізньої осені 1917 р., другий охоплював зиму з 1917 на 1918 р. Перший етап можна назвати автономістичним, а другий - самостійницьким. Парадокс полягав у тому, що завдання будівництва української держави доводилося виконувати не давнім самостійникам, а радше переконаним федералістам. Ані послідовники Міхновського, які після вибуху революції утворили партію соціалістів-самостійників, ані емігрантський Союз визволення України не мали істотного впливу на розвиток політичних подій у країні в 1917 р. Керівництво українською революцією перебувало в руках трьох партій, які стояли на виразно федералістичних позиціях: марксистських соціал-демократів, зорієнтованих на селян соціалістів-революціонерів та партії ліберальних інтелігентів, які прибрали назву соціалістів-федералістів. Вони опинилися у проводі тому, що на той час представляли українську політичну еліту. Їхньою метою була побудова автономної України у складі всеросійської федерації, але протягом декількох місяців логіка подій вивела їх поза первісну мету.

Дослідники історії української революції ніколи не повинні забувати одного фундаментального факту: процес кристалізації модерної нації відбувався на Україні з помітним запізненням. У цьому полягала велика різниця між українцями й іншими східноєвропейськими націями. У фіннів, поляків, чехів становлення нації передувало досягненню політичної незалежності. Натомість українцям довелося зіткнутися з проблемою державного будівництва в той час, коли вони тільки почали виходити з умов аморфної етнічної маси. Мемуаристи та історики того періоду слушно наголошують на структурних труднощах, які перешкоджали в 1917 р. українській справі: недостатня національна свідомість мас, нечисленність провідних кадрів і брак у них досвіду та опанування українських міст чужонаціональними елементами.

Незважаючи на ці перешкоди, український рух продемонстрував подиву гідну силу зразу ж після падіння царського режиму. Володимир Винниченко, один із провідних членів Ради й голова першого автономного українського уряду (Генерального Секретаріату), писав у своїх спогадах: “Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”[39]. Можна говорити про 1917 р.