Читати книгу - "Дикі володарі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, не зовсім так, але я промовчав. Бернар і сам добре знав, що до й чого.
— Ось такі у нас справи, — начохорони налив собі води з графину, випив, поморщився. Налив ще. — Точніше, такими вони були. Тому що вибори-перевибори на носі. Тому що громадськість проти. Тому що тутешні наукові дослідження за три роки ні чорта не дали науці. Тому що вкладати гроші в дитячі інтернати й будинки для людей похилого віку благодійніше, ніж у долину списаних людиків. Зрештою тому, що є ще такий неймовірно важливий фактор, як думка виборців. І тому пан президент будь-якої миті може підняти трубку, набрати мій номер, номер цього кабінету, і сказати…
Задзвонив телефон. Він деренчав різко й вимогливо, по-хазяйськи, але Бернар — як я зрозумів, навмисне — розстебнув верхній ґудзик сорочки й поклав кашкет на стіл, поверх стопки паперів. Тільки по тому взяв слухавку.
— Так, — сказав він, а потім, змінившись з обличчя, вилаявся: — Це ви, Ормонде? Ну й що таке термінове видав наш комп’ютер? Невже повід…
На півслові Бернар осікся. Замовк. І знову вилаявся.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Гаразд, Ормонде. Дякую вам. Якщо виникнуть запитання, передзвоню.
Ормонд (він же, позаочі, Квазімодуль) — місцевий програміст, один з небагатьох, які залишилися. Знайти нормальну роботу програмісту завжди легше, ніж професорові біоробототехніки. Та Квазі залишається в Центрі. Напевно, теж по-своєму консервативний. Його поважають, з ним рахуються, але, природно, у подібні хвилини Бернару не до церемоній, а з програмістом — і поготів. Цікаво, що ж повідомив Квазі?
— Ормонд дещо підрахував, — начохорони взяв зі стола кашкет і став вертіти в руках. — Комп’ютер провів обчислення… Коротше, якщо в долині не з’явиться пошта, ймовірність того, що людики «сказяться» — 89,3 %.
Я — вкотре — подивився на годинник і підвівся.
Бернар ляснув мене по плечу, мало не посадивши назад до крісла:
— Удачі, листоношо. Повернешся — подякуй Ормонду. Без його «статистики» чорта з два ти б поїхав — хоч тисячу разів доводив би, що відвезти пошту необхідно, навіть якби професор особисто, головою своєю ручався в значимості подібної акції. Тому що професору не вірю. І тобі — не завжди. Цифрам — так.
Він замовк, походив біля вікна:
— Іноді запитую себе: навіщо взагалі ти влізав у всю цю історію?
— У Лерроків є метеорологічний… — почав було я.
— Потім, потім, — неочікувано різко відмахнувся Бернар. — Повернешся — договориш. Рушай, ти й так спізнюєшся.
— А що з версією…
— Вигадаєш якусь нісенітницю. Скажеш, Розалінда народила — вони зрозуміють.
— Узагалі-то, її звуть Розалія.
— Так, звичайно. Вибач. Ну, давай-давай, поквапся. З версією що-небудь придумаєш, — він скосив погляд на телефон і портрет предка. І той, і другий зберігали зневажливе мовчання. — Нафантазуєш що-небудь…
Але, природно, Леррокам я про пологи Розалії розповідати не став. Однаково не повірили б. І правильно б зробили, між іншим.
5. Леррокам я розповів про автомобільну пробку, пробиту покришку, і що раптово закінчився бензин. Про переоблік на пошті, через що дуже довго не міг отримати потрібну кореспонденцію. Про Чорномора. І на підтвердження потягнувся за сумкою.
— Ні, парубче, ви мене засмучуєте, — сказав Мариній. — Невже не можна було спізнитися з цікавішої причини.
— Ти маєш на увазі жінку? — єхидно поцікавився Ронуальдо.
— Не перебивай. А хоча б і жінка. Принаймні краще за автомобільну пробку. Цікавіше.
— Це ти вже бурчати починаєш, бурчати й доскіпуватися, — позіхнув Ронуальдо.
— Ще б не доскіпуватися! Між іншим, пані Джессіка зараз…
— Ну що, що пані Джессіка?! Будь ласка, братику, залиш ти її в спокої. Зрештою…
«Виходить, пані Джессіка», — подумав я, не слухаючи подальших суперечок між Лерроками. «Ну гаразд, адже ти знав, старий, що саме так все й буде. Якщо щось паскудне може відбутися, то обов’язково відбувається».
— Ваші листи, панове, — щоб відшукати потрібні конверти мені довелося встати й підійти до поруччів веранди. Тут, у самотніх променях сонця, що пробилися крізь виноградні нетрі, я зумів відібрати кореспонденцію Лерроків. У тому числі й дві середніх розмірів коробочки, одна з яких виявилася прим’ятою; усередині щось деренчало.
— За листи спасибі, — Ронуальдо прийняв конверти й сховав їх у якійсь із численних кишень-складок свого комбінезона. — А чи надійшли замовлені деталі?
— Боюся, добродії, мені доведеться вас розчарувати, — я витер зіпріле чоло — на веранді було нестерпно жарко.
— Невже не надіслали? — добродушно здивувався Мариній.
— Ось, — я простягнув йому бандеролі. — Надіслали. Але здається, в одній щось зламалося. Чуєте, як деренчить.
Старі розпакували коробочки й оглянули вміст. Дивно, як їм вдається бачити в цій темряві. Кажуть, Лерроків робили спеціально для підземних робіт. Не знаю, чи правда це, але зір у них хоч куди.
— Усе гаразд, парубче, — шумно зітхнув Ронуальдо. — Не турбуйтесь ви так. Нормально. Нічого не зламалося. Дякуємо. Де розписатися?
Вони розписалися, я надпив наостанок чайку й почав прощатися.
— Дивіться, більше не спізнюйтеся, — пригрозив Мариній. — А коли спробуєте…
— Та знає він, знає, — позіхнув Ронуальдо. — Якщо спізнюватиметеся, вигадайте нам історію про палку коханку або про терористів, що захопили ваш хмарочос. Інші варіанти — не прийнятні. Запам’ятали?
— Запам’ятав.
— Тоді щасливої дороги.
— Щасливо залишатися.
Я продерся крізь плетиво виноградних стебел, помахав старим рукою й рушив далі.
Від Лерроків дорога вела до будиночку пані Марти. Їхати недалечко, добрався я швидко. Але бабусю в будинку не застав: на дерев’яній, пофарбованій в рожеве хвірточці висів клапоть паперу. «Пішла в гості. Буду пізно ввечері. Будь ласка, залишіть листа на веранді. А мене зустрінете в пані Джессіки — там і розпишуся за них. П-і Марта».
«От чорт!» — подумав я. Залишив листи й відправився далі.
Чесно кажучи, мене дуже турбувало те, чим займалася зараз пані Джессіка. Все через те, що ситуація з долиною й спочатку була не супер, а зараз узагалі зіпсувалася.
6. Питання про подібне пристанище для списаних біороботів виникло три роки тому, хоча технологію виготовлення цих механізмів придумали набагато раніше. Просто донедавна людини вважалися найвдалішим рішенням багатьох виробничих проблем: живих механізмів використовували вчені, шахтарі… та й чимало є роботи, занадто небезпечної для життя людини. Щоправда, існувала ще проблема собівартості, але в деяких випадках без біороботів просто неможливо обійтися. Та й завжди знайдеться такий-собі дивак-мільйонер, який бажає роздобути для своєї заміської вілли екзотичного механічного садівника. Крім того, людики не просто схожі на людину — вони мали людський розум і харчувалися, як люди, але були керовані. І, відповідно — слухняні. Так тоді думали..
Я не фахівець з біоробототехніки, я листоноша. Знаю лише те, про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі володарі», після закриття браузера.