Читати книгу - "Каравал"

3

карлет і досі відчувала пахощі батькових парфумів. Їхній запах був точнісінько, як колір рукавичок: аніс із лавандою, подібний до гнилих слив. Після того, як батько пішов, аромат ще довго оповивав Теллу. Скарлет сиділа поруч і чекала, поки покоївка принесе ліки та чисті пов’язки.

— Ти мусила дати мені змогу у всьому зізнатись, — промовила Скарлет. — Аби покарати тебе, він би не бив мене так сильно. Принаймні не за десять днів до весілля.

— Хто знає, можливо, він би не вдарив по обличчю, але зробив би щось настільки ж мерзенне — зламав би палець, щоб ти не змогла дошити весільну ковдру, — Телла заплющила очі і спиною обперлась на бочку з ромом. Щока була майже такого ж кольору, як ті прокляті пальчатки. — До того ж саме я заслуговую покарання, а не ти.

— Ніхто цього не заслуговує, — озвався Джуліан. То були перші його слова після того, як пішов губернатор. — Я...

— Ні, — урвала Скарлет, — твої вибачення не загоять її ран.

— Я не збирався вибачатись, — Джуліан замовк, ніби зважуючи наступні слова. — Я вношу зміни до своєї пропозиції переправити вас на острів. Як вирішите їхати, і копійки з вас не візьму. Мій корабель відчалює з порту завтра на світанку. Знайдіть мене, як передумаєте, — перш ніж вискочити нагору сходами, він ще раз поглянув на обох сестер.

— Ні, — вигукнула Скарлет, не встигла Телла й слова вимовити. — Якщо ми поїдемо, після повернення все буде значно гірше.

— Я не планую повертатись, — Телла розплющила очі. В них блищали сльози, і панувала лють.

Скарлет частенько дратувала імпульсивність молодшої сестри, проте їй також було відомо: щойно Телла втовкмачить щось собі в голову, того вже ніхто не виб’є. Скарлет зрозуміла. Телла прийняла рішення ще до того, як надійшов лист од магістра Каравалу Легенди.

Саме тому вона з Джуліаном. Судячи з того, що сестра навіть бровою не повела, коли той пішов, їй байдуже. Вона лише хотіла використати моряка, котрий забрав би її з Трісди. Тепер Скарлет дала її привід утекти, привід, якого сестра так жадала.

— Скар, тобі варто поїхати також, — мовила Телла. — Знаю, ти вважаєш, що шлюб тебе врятує і захистить. Та чи замислювалась ти над тим, що граф точнісінько такий, як батько, або навіть страшніший?

— Зовсім ні, — стояла на своєму Скарлет. — Ти б зрозуміла це, коли б прочитала його листи. Він ідеальний джентльмен і пообіцяв піклуватись про нас обох.

— Ой, сестро, — гірко всміхнулась Телла. Так усміхаються, коли хочуть сказати щось, про що воліли б мовчати. — Якщо він такий джентльмен, чому ж тоді такий потайний? Чому тобі сказали лише його титул і не назвали імені?

— Це не через нього. Таємниця довкола його імені — це ще один важіль контролю над нами, — лист у руках Скарлет саме це і доводив. — Ось, поглянь сама, — вона простягнула Теллі лист.

Далі аркуш уривався. Бракувало не лишень слів її нареченого. Батько ретельно стер залишки воскової печатки, не лишивши Скарлет жодного шансу довідатися, за кого вона виходить заміж.

«Ще одна підступна батькова гра».

Часом Скарлет задавалося, що Трісда перебуває під куполом. Під здоровенною скляною покришкою, яка тримає у пастці кожного. Батько згори спостерігає за мешканцями, рухаючи чи прибираючи зайвих людей, які стоять не на своїх місцях. Його світ — це велика настільна гра. Батько вірить, що цей шлюб стане передостаннім кроком, аби прибрати до рук усе, що він бажає.

Губернатор Драґна був найбагатшим з-поміж більшості посадовців острова. Основним джерелом його доходу були торгівля ромом та інші операції на чорному ринку. Та оскільки Трісда була одним із Завойованих островів, губернаторові бракувало влади та пошани, що їх він так жадав. Незважаючи на величезні губернаторові статки, члени правління та представники дворянства решти Меридіальної Імперії нехтували ним.

І байдуже, що острів Трісда й решта чотири Завойованих острови входили до складу Меридільної Імперії вже понад шістдесят років, жителів острова й досі вважали за необтесаних та малоосвічених селюків, якими вони були, коли Меридіальна Імперія їх підкорила. Але батько Скарлет вважав, що доччин шлюб усе змінить. Ставши частиною сановитої родини, він здобуде їхню повагу. А найголовніше — владу.

— Це нічого не доводить, — зауважила Телла.

— Це доводить, що він добрий і уважний, а також...

— Будь-хто може бути джентльменом у листі. Але ж ти розумієш, що лише мерзенна особа могла б укласти угоду з батьком.

— Не верзи дурниць, — Скарлет вихопила лист. Її сестра помилялась. Навіть почерк графа доводив турботу: охайні вигини й м’які лінії. Якби він був байдужим, то не писав би їй так багато листів, щоби позбавити її страхів. Не обіцяв би забрати Теллу з собою до столиці Меридіальної Імперії, Валенди. У місце, де батько не матиме над ними влади.

Звісно, десь глибоко всередині Скарлет побоювалася, що граф може виявитись не зовсім таким, як вона сподівалась. Але життя з ним мало б бути кращим за життя з батьком. Вона не могла зараз кинути виклик батькові. Принаймні не тоді, коли в її голові відлунювало жорстоке попередження: «Якщо щось стане йому на заваді, обличчя твоєї сестри добряче умиється кров’ю».

Заради примарного шансу виграти бажання на Каравалі Скарлет не ставитиме під загрозу шлюб.

— Телло, якщо ми спробуємо втекти, батько переслідуватиме нас аж до краю світу.

— В такому разі, ми принаймні поїдемо на край світу, — відповіла Телла. — Я воліла б померти, ніж жити тут чи потрапити у пастку будинку графа.

— Ти ж жартуєш? — урвала Скарлет. Вона ненавиділа, коли Телла розкидалася подібними безрозсудними вигуками. Часом Скарлет побоювалась, що сестра хотіла вкоротити собі віку. Надто вже часто з її вуст зривалися слова «я воліла б померти». Здається, вона також забула, якими небезпечними бувають слова. Бабуся Скарлет разом із байками про Каравал розповідала про дівчат-сиріт. Дівчат, котрі намагалися жити самостійно, сподіваючись знайти пристойну роботу, та натомість опинялись у борделях чи працювали наймичками в жахливих умовах.

— Ти занадто вразлива, — Телла спробувала підвестись на ще хиткі ноги.

— Ти куди?

— Не хочу більше чекати покоївки. Не хочу, щоб