Читати книгу - "Каравал"

хтось ще годину порпався над моїм обличчям. А потім змушував зоставатись у ліжку весь день, — Телла смикнула шаль, що лежала на підлозі, накрутила її на голову як шарф, прикривши синці. — Якщо я завтра їду з Джуліаном, у мене є про що подбати. Наприклад, повідомити, що вранці я чекатиму на нього.

— Стривай! Ти навіть не розумієш що робиш! — Скарлет кинулась за сестрою, але не наздогнала її — Телла миттю спустилась сходами й стрілою вилетіла з дверей.

Повітря стояло густе, як молоко. Відкритий дворик сповнився пахощами пообіддя — вологими, солоними та їдкими. Скоріш за все, щойно хтось приніс зловлену рибу на кухню. Паскудний запах витав повсюди, поки Скарлет переслідувала Теллу під вимитими дощами арками та вимощеними керамічними кахлями коридорами.

Батько Скарлет завжди вважав, що його маєток недосить великий. Будівля стояла на краю міста, на найбільшій території з-поміж усіх маєтків, щоб губернатор зміг звести ще більше споруд, більше гостьових кімнат, більше дворів, більше таємничих коридорів, аби сховати нелегальні пляшки з алкоголем і ще невідь із чим. Якби батько побачив, що вони ось так біжать — без жодних вагань віддав би наказ всипати дівчатам різкою по п’ятах. Проте побиті п’яти та пальці — ніщо порівняно з тим, що на них чекає, коли він довідається про спробу Телли втекти з острова.

Ще не розтанула ранкова імла. Скарлет декілька разів випускала сестру з поля зору, поки Телла бігла вкритими густим туманом коридорами. Якусь мить Скарлет навіть здалось, що вона її загубила. Але потім промайнув краєчок блакитної сукні, що здіймався вгору сходами до найвищої точки маєтку Драґнів — сповідальні. Висока башта з білого каменю так виблискувала на сонці, що її бачив кожен у місті. Губернатор Драґна волів зажити слави набожної людини. Та насправді нікому б він не зізнався про свої брудні справи, що перетворювало це місце на одне з небагатьох на острові, куди не навідувалась його персона. А значить — ідеальним для передачі секретних листів.

У кінці сходів Скарлет побігла швидше, нарешті наздогнавши сестру у внутрішньому дворику, біля дерев’яних дверей, котрі вели до сповідальні.

— Стій, — вигукнула Скарлет. — Якщо ти пишеш тому морякові, я все розповім батькові.

Фігура вмить завмерла. Туман розсіявся. Дівчина обернулась, і тепер завмерла Скарлет. Різкі сонячні промені пронизували крихітний дворик, освітлюючи юну послушницю у блакитному вбранні. З покритою головою, вона лише скидалася на Теллу.

Скарлет слід було віддати належне хитрючій сестрі — вона ідеально спланувала втечу. Поки піт стікав потилицею Скарлет, їй уявлялось, як Телла виносить пожитки з маєтку, готуючись до завтрашнього від’їзду з Джуліаном.

Скарлет мусила знайти спосіб її зупинити. Телла, звісно, якийсь час ненавидітиме її, але Скарлет не могла допустити, щоб через Каравал її сестра втратила все. Не тоді, коли шлюб Скарлет міг урятувати їх обох, або знищити, якщо його не буде укладено.

Скарлет попрямувала за юною послушницею до сповідальні. Невеличке і кругле приміщення — там завжди було дуже тихо. Скарлет завважила тремтіння товстих свічок, з яких скрапував віск. Вони обрамляли кам’яні стіни, осяваючи вирази болю та страждання на витканих зображеннях святих. Пил та сухі квіти поширювали спертий запах. Проходячи повз дерев’яні лави, у Скарлет засвербіло в носі. У самому кінці, на вівтарі лежали папірці для запису гріхів.

До зникнення її матері сім років тому Скарлет жодного разу сюди не приходила. Вона навіть не знала, що для сповіді треба написати свої проступки на папірцях, потім віддати те священику, який їх спалить. Її мати, Палома, так само як і батько, не була віруючою. Проте після того, як Палома зникла з острова, сестер охопив відчай. Не знаючи, як зарадити лихові, вони прийшли сюди молитись про повернення матері.

Звісно ж, усі їхні благання лишились без відповіді, проте священики виявились досить послужливими. Скарлет із сестрою пересвідчились, що вони вміли зберігати таємниці.

Скарлет взяла папірець і обережно написала.

Перш ніж передати записку священику разом з щедрим дарунком, Скарлет написала адресата, проте лишила без підпису. Замість імені зобразила серце. Вона сподівалася, що цього вистачить.

4

оли Скарлет було вісім, аби тримати її подалі від узбережжя вартові попереджали про іскристий чорний пісок пляжу Дель Охос.

— Він чорний, бо то попіл кісток піратів, — казали вони. У вісім років мала нетямка їм вірила.

Принаймні рік вона не наближалась до узбережжя, тільки б не бачити того піску. Врешті-решт Філіп, старший син одного доброго батькового вартового, розкрив правду — пісок був лише піском, а кісток піратів там і близько не було. Проте брехня вже встигла прорости у голові Скарлет, як то частенько трапляється з усілякими нісенітницями, що їх розповідають дітям. І байдуже, скільки ще разів їй доводили правду, в уяві Скарлет чорний пісок пляжу Дель Охос назавжди лишиться обвугленими кістками піратів.

Рябий блакитний місяць відкидав моторошне сяйво на незвичайний пісок, поки Скарлет брела по ньому вночі. Думки роїлися навколо тієї брехні. Пісок залазив у капці, просочувався поміж пальцями. Скарлет оминала каменюки, що нагадували криві зуби, й наближалась до невеличкої чорної печери у скелях. Праворуч пляж закінчувався крутим обривом, ліворуч масивний язик розбитого причалу виступав у воду. Тієї ночі можна було відчути запах місяця, віск товстої свічки поєднувався у танці з солоними пахощами океану, насиченими та п’янкими.

Скарлет розмірковувала про таємничі квитки у кишені. Тим часом червоний місяць нагадував їй, як удень переливались надписи. Якоїсь миті вона навіть хотіла передумати, піддатись сестрі й тій крихітній частині серця, що й досі здатна була мріяти.

Якось вона вже це робила.

Філіп домовився, щоб їх провели на шхуну.

Вони встигли з Теллою лише ступити на дерев’яний трап. Дорого їм обійшовся цей вчинок. Один з вартових надто жорстоко повівся з Теллою — збив її з ніг і відтягнув непритомну до маєтку. Скарлет залишалась при свідомості, поки її тягнули з причалу. Її примусили стояти на краєчку скелястого берега. Черевики тонули у блакитній сліпучій воді, поки вона дивилась, як батько затягує Філіпа в океан. Тієї ночі мали утопити її. Це її голову батько мав би тримати під водою. Не відпускати її кінцівки доти, поки вони перестали б тріпотіти, а безсиле тіло оніміло, перетворившись на водорості, які водою винесло на узбережжя. Люди казали, що Філіп сам випадково втопився. Правду знала