Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

стріхи їм на голови. І навіть порухи шашеля в старій цямрині…

А найбільше розповідала Ріка. «Чуєш, як сипле склом на перекаті?! – парували теплими клубочками в синій студені Тимкові слова. – Чуєш, як підтягує берег, як зварює льодом плесо?! Чуєш, як крекчуть вільхи з обмороженими прикоренками?! А чуєш, як залопотіла зграя пстругів коло Зрячого Каменя?! Там тепліші вирви, там більше поживи коло старих пнів».

Ніч ділилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хліва й вивідували, що нового їм шепче природа. Кожен новий вихід провіщав погоду нового тижня. Ніч, сувора, сторожка гірська ніч, віддавала свої чари прийдешнім дням. У тривожній тиші суворих гір учувалася чиясь присутність. Здавалося, що хтось невидимий причаївся вгорі й пильно спостерігає за ними. Може, той і диктував Тимкові ті приховані від інших знання.

Бабині чоботи

Баба була горбатою. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило онука. А дорослих лякало інше: як будуть горбату ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда?

Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша й спокій, легкий, аж по-дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить».

Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці й рецепт грибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, усіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану й догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я.

Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських ґаздів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, угадавши круту вдачу джиґуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки й з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» – «Хочу, золотанько». – «Дуже хочеш?» – «Дуже, зозулице». – «З любові хочеш чи так, аби погасити хіть?» – «З любові, з-під серця рветься жадання». – «Правду кажеш?» – «Істинну. Не віриш мені?» – «Вірю. Хочу вірити».

Ружіка сіла під горіха й сама зняла чобітки. А він зняв з неї все інше. Із самого важкий ремінь-черес упав, як учорашній день. І накинулися одне на одного в нестримній жазі. І невтолено віддалися їй. То був якийсь голод тіл і спрага сердець. Вони тамували їх ротами, руками, очима й плоттю, що ніяк не могла насититися у двопільному злитті.

«Спам’ятайся, хлопче, – шепотіла Ружіка, сама в солодкій непритомності. – Уже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горіх». – «Кілько тої ночі, я ще й не почав радуватися тобі. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси». – «Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами». – «Чудно мені, милоданко… Чудно, бо я в тобі силу не трачу, а набираюся її. Себе не впізнаю». – «Добрий з тебе любас, та чи надовго: на ніч, на день, на тиждень?» – «Не знаю, що на це повісти. Але скажу тобі, як у сповідальниці: ущербний я в цьому. Для мене дівки – як криниці на багні: води повно, а смак ніякий. Тому й не можу прив’язатися до одної надовго». – «Не бійся, бідачино, я тобі в цьому поможу».

І розшнурувала Ружіка свій чобіток, витягла золоту нитку і зв’язала їх нею – коліна до колін, лоно до лона, губи до губ. В урочний час, на перевалі ночі і дня, був злютований той вузол. І ніщо його не могло розірвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як ці двоє любилися й розумілися. Перший гульвіса на Верховині й рубака-вояк, що на ведмедя йшов із кілком, а місяцю й скелі молився, і темновида хупава мироносиця, що в поклонах під образами згорбилася на ключку. Як шнурок і дучка, як палець і ніготь вони жили й дихали водно…

А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Леґінь ніс закурений старий (ачей, ще від монголів) казан, а вона, боса, – ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні й воді. Тому й шкіра була така міцна й м’якенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю й шив чоботи, з’їв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, а й за золоті слова.

…І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика – скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне – щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. Їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами.

Тут вони роззувалися й мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі – що збивати пусто обувку! Іти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловік у дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога – босі?»

«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок – Він до тебе два».

«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»

«Він з нами йде».

«Теж босий?»

«Не лопочи дурне».

«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».

«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»

«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»

«Помагати нам буде».