Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

в неї з'явилися невідкладніші справи.

Хай там як, але на день смерті дядька Алекса сестра остаточно зникла з моєї пам'яті.

Тому крісло в літаку між Бернардом і мною здавалося мені особливо порожнім. Тоді я заповнив його як міг: поклав на нього ранковий випуск «Нью-Йорк таймс».

Бернард ввічливо поцікавився, як посувається моя робота. Здавалося, він шанував моє покликання, хоч і глибоко дивувався, як людина може присвятити своє життя такій пустій діяльності.

Я відповів, що робота мені обридла, що, зрештою, вона завжди сиділа мені в печінках. Потім я вимовив фразу, яку приписують письменниці Ренаті Едлер: «Письменник — це людина, яка ненавидить своє ремесло».

Я також переповів братові відповідь свого агента-розпорядника Макса Вілкінсона на мій лист, де я вкотре нарікав на свою професію. Ось що мені відписав Макс: «Любий Курте, мені ще не доводилося чути про коваля, який був би в захопленні від свого ковадла».

Після зльоту Бернард показав мені один науковий прилад, який він прихопив із собою: фотоелемент, змонтований в одному корпусі з магнітофоном. Брат націлив електронне око на хмари. І апарат зафіксував спалахи блискавок, що їх ми через сонячне світло бачити не могли.

Магнітофон записав ті невидимі розряди як клацання. Ті звуки ми могли чути також у крихітному навушнику.

— Он та заряджена добре,— повідомив Бернард, показавши рукою на далеку купчасту хмару, схожу на гору збитих вершків.

Брат запропонував і мені послухати клацання. Спочатку двічі ляснуло.. Потім тиша. Потім — три короткі виляски, і знову тиша.

— На якій відстані від нас та хмара? — поцікавився я.

— Миль за сто, не ближче,— відповів Бернард.

Це просто чудово, подумав я, що мій старший брат так легко розкриває таємниці природи на такій далекій відстані!

Я запалив сигарету.

Бернард покинув курити. Він хотів пожити трохи довше, бо в нього підростало двоє малюків, яких ще треба було вивести в люди.

Ну, а тим часом як Бернард досліджував хмари, розум, закладений у мою голову, вигадував історію, покладену в основу цієї книжки. В ній буде мова про занедбані, безлюдні міста й інтелектуальне людожерство, про кровозмішення і самотність, про нездатність любити і про смерть. Книга зображуватиме мене і мою чудову сестру справжніми монстрами і таке інше.

Це не дивно — адже я вигадав свою історію по дорозі на похорон.

Я розповім про дуже старого чоловіка, який живе на руїнах Манхеттена, де решта населення загинула від загадкової хвороби, названої «зелена смерть».

Старий живе там разом зі своєю неписьменною, хирлявою вагітною онукою Мелоді. Хто ж він насправді? Гадаю, то я сам — проваджу експеримент із своєю старістю.

Хто така Мелоді? Спочатку я вважав її тим, що залишилося від моїх спогадів про сестру. Але тепер я думаю трохи інакше: вона — частка мого експерименту із своєю старістю. Вона — те, що лишилося від моєї оптимістичної уяви, від моєї творчої снаги.

Отак воно.

Старий пише автобіографію. І починає її словами, що їх, як зауважив одного разу мій покійний дядько Алекс, треба повторювати всім, хто скептично ставиться до релігії, як вступ до своєї нічної молитви.

Ось вони ті слова: «Всім, кого це може зацікавити» [2].

Розділ 1

Всім, кого це може зацікавити.

Надворі весна. День хилиться до вечора.

Дим від багаття, розкладеного просто на мозаїчній мармуровій підлозі у вестибюлі Емпайр-стейт-білдінга[3], що стоїть на Острові Смерті, стелиться над хащами китайського ясена, на які перетворилася Тридцять четверта вулиця.

Асфальт і бруківка в цих джунглях поздиблювались і потріскались під натиском покрученого коріння.

Є серед тих хащів невеличка галявина. Посеред галявини, на подертому задньому сидінні колишнього таксі, сидить синьоокий, із запалими щоками столітній дід двометрового зросту.

Це — я.

Звуть мене доктор Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн.

Сиджу босоніж, одягнений у пурпурову тогу, пошиту із штор, відкопаних на руїнах готелю «Амерікана».

Я — колишній президент Сполучених Штатів Америки. Останній президент, найбільш довготелесий із них і єдиний, хто за всю історію країни розлучився з дружиною, ще перебуваючи в стінах Білого дому.

Разом зі своєю онукою, шістнадцятирічною Мелоді Іволгою-Другою фон Петерсвальд та її коханцем Айседором Малинником-Дев'ятнадцятим Коеном я мешкаю на першому поверсі Емпайр-стейт-білдінга. Між іншим, весь хмарочос у нашому цілковитому розпорядженні.

Найближчий сусід — власне, сусідка — живе за півтора кілометра.

Щойно я почув, як закукурікав один з її півнів.

Нашу найближчу сусідку звати Війра Бурундук-П'ята Заппа. Вона любить життя і вміє жити як ніхто інший з моїх знайомих. У свої шістдесят років це ще дужа, добросерда, заповзята у роботі жінка-фермер. Правда, зовні вона трохи схожа на пожежний гідрант. Війра тримає рабів, про яких піклується із щирою любов'ю. Разом вони відгодовують велику рогату худобу, свиней, курей, овець, а також вирощують пшеницю, городину, фрукти і виноград понад берегами Іст-Рівер.

Щоб молоти зерно, вони спорудили собі млин, для виготовлення вина — гуральню, а ще коптильню та безліч інших господарчих будівель.

— Війро,— сказав я їй днями,— якби ви склали для нас Декларацію незалежності, то стали б, мабуть, Томасом Джефферсоном сучасності.

Цю книжку я пишу на папері фірми «Контінентал драйвінг скул», три стоси якого Мелоді з Айседором знайшли в одній комірчині на шістдесят четвертому поверсі нашого будинку. Крім того, вони виявили ще й понад сотню кулькових самописок.

Гості з материка навідують нас дуже рідко. Немає жодного непошкодженого мосту — всі зруйновані. Завалені й усі тунелі. Побоюючись хвороби, яка поширилася на острові і дістала назву «зелена смерть», човни не наважуються до нас наближатися.

Через ту пошесть Манхеттен тепер називають не інакше як Острів Смерті.

Отак воно.

Чогось останнім часом я дуже часто повторюю своє «Отак воно». Це щось наче гикавка старих людей. Надто я забарився на цьому світі.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації ніби зменшилась. Як наслідок, у мене з самого ранку прокинулося моє чоловіче єство. У такі дні це трапляється з усіма чоловіками. Подібна реакція організму є наслідком стану, близького до невагомості. У більшості випадків цей приплив чоловічої снаги не має нічого спільного з еротикою — а надто в чоловіків мого віку. В таких випадках ми маємо справу зі звичайними порушеннями діяльності деяких гідравлічних систем людського організму.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації така слабка, що, гадаю, я зміг би без особливих труднощів вибігти на дах Емпайр-стейт-білдінга з кришкою від каналізаційного люка в руці й метнути її