Читати книгу - "Море-океан"

синіх чорнил, прийме роки — дні та миті, — які цей чоловік іще до їхнього знайомства подарував їй. Чи, може, просто перевернувши скриньку, ошелешена тим чудернацьким снігопадом листів, осміхнеться, промовляючи до цього чоловіка:

— Ти божевільний.

І навіки покохає його.

4

— Отче Плюшу….

— Слухаю, бароне.

— Моїй доньці завтра виповниться п’ятнадцять років.

— …

— Уже спливло вісім років, відколи я довірив вам її лікувати.

— …

— Ви її не зцілили.

— Ні.

— Вона має взяти шлюб із чоловіком.

— …

— Має вийти з цього замку й побачити світ.

— …

— У неї мають бути діти і…

— …

— Зрештою, вона ж має почати жити, раз і назавжди.

— …

— …

— …

— Отче Плюшу, моя донька мусить одужати.

— Звісно.

— Знайдіть кого-небудь, хто здатен її вилікувати. І привезіть сюди.

Найвідомішого в Країні лікаря звали Аттердель. Чимало хто на власні очі бачив, як він воскрешав мертвих, які вже були радше на тому світі, ніж на сьому; пропащі, справді, а він витягував їх із пекла, повертаючи до життя, що часом спантеличувало, а іноді навіть було недоречним, але всі розуміли, що такий у нього фах, і ніхто не вмів того робити, як він, отож вони й воскресали на втіху друзям і всім родичам, які мусили тепер усе переробляти заново, відкладаючи сльози та спадок до кращих часів: може, наступного разу, добре поміркувавши довгенько, звернуться до якого-небудь нормального лікаря, котрий просто вбиває пацієнтів та й по всьому, а не такого, як оцей, що ставить їх на ноги лише через те, що найвідоміший у цілій Країні. Та ще й найдорожчий.

Тож отцю Плюшеві спав на думку саме Аттердель. І не тому, що він надто йняв віри в лікарів, аж ніяк, але про все, що стосувалося Елізвін, слід було думати головою барона, а не своєю. А барон вірив у те, що там, де Господь безсилий, упорається наука. Господові не вдалося. Тому прийшла черга Аттерделя.

Він приїхав до замку в чорному налощеному екіпажі: видовище трохи жалобне, зате надзвичайно театральне. Стрімко збігши сходами до отця Плюша, майже не підводячи на нього очей, спитав:

— Чи ви й є барон?

— Якби ж то.

Типова для отця Плюша відповідь. Ніколи не міг утриматися. Ніколи не казав того, що мав би сказати. Спершу йому на думку спадало дещо інше. Лише на хвильку перше. Проте цього було більше, ніж удосталь.

— Отже, ви отець Плюш.

— Еге.

— Це ви мені писали.

— Писав.

— Ох і дивна у вас манера писати.

— У якому сенсі?

— Не було потреби писати римуючи. Я б усе одно приїхав.

— Ви в тому впевнені?

Приміром, цієї миті правильно було б сказати таке:

— Даруйте, це була дурна гра.

І справді, ця відповідь чудово склалася в голові отця Плюша, гарна, рівненька й чистенька, але лише на мить запізнилась, і цієї дещиці вистачило, щоб з язика злетів шквал слів, які, щойно торкнувшись поверхні тиші, беззаперечно блискуче викристалізувалися в питання цілком недоречне:

— Ви в тому впевнені?

Аттердель підвів очі на отця Плюша. Це був більше ніж погляд. Це був медичний огляд.

— Цілком у цьому впевнений.

Мають одну добру рису ці люди, вчені: вони в цьому впевнені.

— Де дівчинка?

«Звісно, Елізвін… так мене звати. Елізвін».

«Так, лікарю».

«Ні, справді, не боюся. Завжди так розмовляю. Такий у мене голос. Отець Плюш каже, що…»

«Дякую, пане».

«Не знаю. Найдивовижніші речі. Але це не страх, власне страх… то дещо інше… страх приходить ззовні, я це збагнула, от ти стоїш і тебе охоплює страх… ось ти стоїш, а ось він… отак… ось він, а ось я, але зі мною трапляється так, що несподівано мене тут вже немає, а є лише він… який, одначе, зовсім не страх… а не знаю, що воно таке, а ви знаєте?»

«Так, пане».

«Так, пане».

«Це немов відчувати, що помираєш. Чи зникаєш. Саме так: зникаєш. Видається, ніби очі в тебе сповзають з обличчя, а руки перетворюються на чужі, а ти й міркуєш, що зі мною коїться? А серце в грудях калатає несамовито, спокою тобі не дає… й звідусіль ніби частини від тебе відокремлюються, і ти їх уже не відчуваєш… загалом, ти ось-ось відділишся, й у цю мить я переконую себе, що треба про що-небудь думати, треба чіплятися за цю думку, тож, якщо мені вдається подумки уявити себе маленькою, усе минає, треба тільки опиратися, але справа в тім, що… і це дійсно жахливо… справа в тім, що думок більше немає, у жодному куточку всередині тебе, ані єдиної думоньки, а лише відчуття, розумієте, відчуття… й найсильніше — це пекельна лихоманка, нестерпний сморід плісняви, сморід мертвичини просто в горлянці, пропасниця та гризота, щось мене гризе, біс, що гризе тебе, роздираючи на шматки, це…»

«Даруйте, пане».

«Так, час від часу все набагато… простіше, тобто я відчуваю, як зникаю, так, але з насолодою, тихо, тихо… це емоція, отець Плюш каже, що це — емоція, він каже, що я зовсім беззахисна перед емоціями, і здається, що все заходить просто в мої очі та мої…»

«У мої очі, саме так».

«Ні, цього я не пригадую. Я знаю, що нездужаю, але… Часом є речі, яких я не боюся, тобто так трапляється не завжди, позавчора вночі була страшенна злива, блискавиці, вітер… але мені було спокійно, справді, не відчувала страху, взагалі нічого… А потім задосить і якогось кольору чи предмета з якимись певними обрисами, чи… чи обличчя людини, що проходить повз, саме так, обличчя, часом обличчя жаскі, хіба ні? — часом трапляються настільки реальні обличчя, й мені видається, що вони на мене накидаються, обличчя, які виють, ви розумієте, що я хочу сказати? Вони виють просто на тебе, жах, і захиститися від них ніяк, немає… способу…»

«Кохання?»

«Отець Плюш іноді читає мені книжки. Від них я не почуваюся кепсько. Батько б заперечував, але… загалом, трапляються й історії… здатні хвилювати, емоційні, розумієте? Про убивць чи коли гине людина… але я можу слухати про будь-що, коли так написано в книзі, дивна річ, я можу навіть заплакати — й це приємно та не заважає той сморід мертвичини, плачу і квит, а отець Плюш продовжує читання, і так приємно, але не треба, щоб батько про це знав, він нічого про це не знає, і, мабуть, ліпше, щоб…»

«Звісно, я люблю свого батька. А що?»