Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

провулку й проаналізував її… Замовляння там усілякі, чарівні слова, вийнятий слід. І ще ця моя хвороба незрозуміла, яку жоден лікар ніколи не бачив. І здається мені, що це ти намагалася мене вбити! Чаклунством! Правда? — бізнесмен пильно глянув дівчиськові в очі.

Ірка почала ніяково вовтузитися на лавочці. Відчуття провини за ледь не скоєне вбивство повернулося до неї з подвійною силою. А й справді, жив собі чоловік нормально, доки вона його слід не вийняла й замовляння не наклала. Гадала, що всього-на-всього тренується, а виявилося — ледь до могили чоловіка не довела.

— Але ж я вас потім урятувала! — спробувала виправдатись Ірка.

— Якби не зачарувала, і рятувати б не довелося! — заявив Іващенко.

Ірці його заперечення видалося цілком резонним.

— Я не спеціально, мене обдурили! — уже ледь не плачучи, виправдовувалася відьмочка.

— Отже, все-таки ти! — задоволено кивнув Іващенко.

Напружений вираз миттю зник із його обличчя, а на губах з’явилася посмішка. Він відкинувся на дерев’яну спинку лавочки й почав уважно вивчати Ірку. Так мисливець розглядає безпомічну здобич, вирішуючи: відразу з неї шапку зробити чи в клітці потримати — аби відгодувати трішки.

А Ірка раптом відчула, як під цим пильним поглядом вона поволі починає скаженіти. Тихе-тихе, поки ще нікому, окрім неї самої, не чутне гарчання заклекотіло в горлі. А краватка на шиї Іващенка почала невблаганно надити її погляд. Раптом вона уявила, як одним стрибком перелітає через стіл і її ікла впиваються в горло цього самовпевненого нахаби, який думає, що це він тут мисливець! І як він заборсається, задихаючись у її хватці! О, хто-хто, а вона вже точно не попсує шкіри!..

Раптом зі світу зникли всі фарби, залишилась тільки разюча чіткість чорного й білого, а злякане дівча міцно замружило очі.

Лють зникла, немовби її змило з душі. Ірка із острахом розплющила одне око. Усе було, як і раніше. Світ знову сповнявся квітами, а одною-єдиною чорно-білою плямою був Іващенко в його білій сорочці й чорній краватці, котрий так само продовжував сидіти навпроти Ірки.

Ірка похитала головою. Це ж треба, які дурниці в голову лізуть! Ікла, хватка, шкіра…

— Якась я агресивна сьогодні. На сонці перегрілася, чи що? — ледь чутно пробелькотіла Ірка.

— Ти там не бурчи, ти слухай мене, дівчинко, — цілком заволодівши ситуацією, кинув Іващенко. — Адже ти вбивця! — Він звів долоню, спиняючи Ірку, котра аж скочила з місця. — Так, так, така маленька мила дівчинка, і при цьому справжня убивця! А я — твоя жертва! — Цієї миті він був схожий на кого завгодно, але зовсім не на жертву. — Ти переді мною дуже сильно завинила, правда? І доведеться тобі цю провину спокутувати. По-моєму, так буде правильно.

— Ну й чого вам треба? — похмуро спитала Ірка. Усе, що говорив Іващенко, страшенно їй не подобалось, але в його словах усе-таки була якась справедливість.

— А ти сама не здогадуєшся? — Іващенко навалився на стіл, зазираючи Ірці в очі.— Мені треба всього-на-всього повернути гроші, які викрав мій компаньйон.

— Та де ж я вашого компаньйона знайду?! — обурилася Ірка.

— Компаньйона — не обов’язково, мене цікавлять тільки гроші,— уточнив Іващенко.

— Я не вмію шукати. Ані компаньйонів, ані грошей. Я ж не мент! — усе ще пручалася Ірка.

— Мента я вже наймав, — нагадав Іващенко, — тепер мені потрібна відьма. А ти комизишся, не хочеш провину спокутувати. Яке ж ти негарне дівча. Прямо-таки безсовісне. Гаразд, не домовились по-нормальному, спробуємо інакше. Цікаво, тобі сподобається, якщо всі навколо дізнаються, хто ти насправді? Твої друзі, однокласники? Сусіди? Гадаєш, їм приємно буде жити поруч із відьмою? Та ж вони всі свої неприємності звалять на тебе! Ще й спалять, як у старовину, — Іващенко зловісно посміхнувся.

Нажахана Ірка зіщулилася на лавочці. У її збудженій уяві раптом постала темна ніч і юрба зі смолоскипами, а попереду чомусь та сама тітка, котра вигнала її сьогодні з базару. І вона веде натовп прямо до будинку, де за щільно зачиненими віконницями причаїлися вона й бабця.

Цієї миті кущі смородини розсунулися, і з них вилізла бабця.

— А чого ви мені тут дитину лякаєте? — звично взявши руки в боки, спитала вона. — То шо, ваша дитина, шо ви її лякаєте? Ідіть до своїх і лякайте, а мою не трогайте!

— У мене нема своїх дітей, шановна, — почав був Іващенко, але бабця відразу ж учепилася в його слова, як мисливський пес у свою здобич.

— Воно й видно, шо нема! Приїхав сюди, думає, як на «Мерседесі», то все можна! Ану геть звідси! — і бабця замахнулася на Іващенка кухонною ганчіркою.

Бізнесмен підстрибнув, перехопив ганчірку, що летіла прямісінько йому в пику…

Бабця відразу ж видала крик не згірший за пароплавну сирену:

— Рятуйте! Стару женщину кривдять! Міліція! Рятуйте!

— Ану тихо! Та хто ж вас чіпає?! — Іващенко випустив хвіст засаленої матерії, але було вже пізно.

— Відійшов швидко від бабці! Ірко, ти ціла? — спитав дзвінкий хлоп’ячий голос.

Іващенко озирнувся. На нього насувався хлопчак років одинадцяти. Звичайний собі хлопчак у майці, джинсах і зношених кросівках. Ось тільки на поясі в нього висів важкий сталевий клинок, а в руках він тримав туго напнутий лук, гостра стріла якого була спрямована Іващенкові точнісінько межи очі. У бізнесмена навіть перенісся почало свербіти. Те, що лук і меч були далеко не іграшкові, і те, як вправно хлопчак ними володіє, Іващенко пам’ятав ще з їхньої першої зустрічі. Бізнесмен злякано позадкував.

Кущі знову розсунулися, і з них вилізло ще одне дівча: світловолосе й пухкеньке.

— Як у вас тут людно, — із кривою посмішечкою пробелькотів Іващенко.

— Я, мабуть, задню хвіртку не зачинила, — немовби вибачаючись, відповіла Ірка.

— Зачинила, зачинила. Просто я її замовлянням відкрила, — сказала Тетянка й злизала краплинку крові з пальця.

Незважаючи на всю напруженість ситуації, Ірка мимохіть прикипіла поглядом до цього пальця. Не могла не прикипіти. Бо Тетянчин ніготь був розписаний трьома кольорами: неяскраво, непомітно, але водночас напрочуд красиво. Мабуть, мама брала Тетянку із собою до салону. Ірка зрозуміла, що її саморобна творчість не йде в жодні порівняння з роботою професіонала. Ну що за день — прикрість за прикрістю!

— Я визирнула з нашого вікна, а над твоїм будинком прямо темна хмара висить. Зрозуміло, щось сталося. То я й примчала сюди, — вела далі Тетянка.

— А я її побачив і за нею! — докинув Богдан.

— Міг би й не перейматися! — презирливо процідила Тетянка.

Тим часом Іващенко так витріщився на дівча, що навіть забув про націлену в нього стрілу.

— І ти теж відьма? — посміхнувся бізнесмен.

— Припустімо, — зовсім незворушно відповіла Тетянка й