Читати книгу - "Білий домініканець"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 44
Перейти на сторінку:
криється зі своєю славою заведений у кармазиновий оксамит молитовник. Жіночка знай дробцює собі у тьмяних, кольору сливи, гостроносих чобітках з калошами, з гідністю підсмикуючи спідницю над першою-ліпшою калюжею. На її щоках крізь підфарбовану шкіру зрадливо проступає густе мереживо тоненьких червоно-блакитних прожилок, що його накидає на жінку невблаганний вік; її досі виразні очі, з ретельно підведеними віями, сором’язливо ковзають долівкою — хіба подоба променитися жіночими чарами, коли дзвони кличуть до Бога.

Офелія носить розмаюване грецьке вбрання й золотий обруч навколо розкішних попелястих кучерів, які влягаються в неї на плечах, і щоразу, коли її бачу, у неї на голові миртовий вінок.

У неї прекрасна, спокійна, розміряна хода королеви. Варто мені подумати про Офелію і серце заходиться. Йдучи до церкви, дівчина щільно загортається у вуаль, отож обличчя її розгледів я не одразу. Темні великі очі, повиті задумою, на тлі білявого волосся аж за душу хапають!

Пан Мучелькнаус, недбало розмахуючи вилогами довгої чорної недільної сюртучини, зазвичай ступає слідом за дамами, на кілька кроків позаду. Скоро він замріється і опиниться поряд із ними, як пані Аґлая шепче йому:

— Адонісе, вкороти-но ходу!

У нього вузьке сумовито-витягнуте брякле обличчя з рудуватою порідкóю борідкою й стирчастим дзьобуватим носом, який випинається з-під утнутого чола, увінчаного лисиною. Латка масного волосся облягає з потилиці голомозий череп так, що, здається, ніби її хазяїнові допікає шолудь, а він забув витерти свої пелехи (так вони і метляються з боків!).

Настромивши на голову циліндр з нагоди чергового свята, Мучелькнаус звичаєм прокладає між ним і лобом ватяний валик завтовшки в палець, аби циліндр не хитався.

У будні дні п-на Мучелькнауса не видно. Він їсть і спить унизу, у своїй майстерні. Його дами опосідають кілька кімнат на четвертому поверсі.

Спливло, певно, років три-чотири, відтоді як мені дав притулок барон, аж прознав я, що пані Аґлая, її донька й п-н Мучелькнаус зв’язані одне з одним.

Вузький прохід між двома будинками з раннього ранку до пізньої ночі наповнено рівномірним дзижчанням, так наче десь углибині під землею ніяк не вгамується рій велетенських джмелів. Цей шум, тихий і оглушливий водночас, долітає до нашого вуха, коли немає вітру. Попервах це мене бентежило і я весь час прислухався, намагаючись дізнатися, звідки ж він виходить, але мені жодного разу не спало на думку запитати про це. Ніхто не цікавиться, звідки береться те, що повсякчас повторюється; такі події здаються річчю самозрозумілою, і до них звикаєш, хай який подив вони викликають. Тільки злякавшись, людина спалахує цікавістю… або ж береться в ноги.

Мало-помалу я звик до шурхотіння, наче то мені шуміло у вухах; уночі, коли він зненацька стишувався, я прокидався, гадаючи, що мене хтось огрів.

Одного разу, коли пані Аґлая, затиснувши вуха руками, стрімко завернула за ріг і налетіла на мене, вибивши в мене з рук кошика з яйцями, то миттю перепросила: «О, Господи, дитятко моє дорогеньке, це торохтить він, жахливий верстат нашого годувальника… І… і… і його підмайстерків…» — докинула вона наче ні до ладу, ні до прикладу.

— Токарка п-на Мучелькнауса… он воно що так гримотить! — утямив я.

Згодом я дізнався від нього самого, що підмайстрів у нього катма, та й фабрику він тримає самотужки.

Стояв несніжний темний зимовий вечір. Тільки-но я, збираючись запалити ліхтар унизу за рогом, сягнув палицею до його затулки, як хтось прошепотів: «Тс-с, пане Таубеншлаґ!»

І я впізнав токаря Мучелькнауса. Він був у зеленому фартуху і капцях, на яких строкатими перлами настилувано лев’ячу голову. Чоловік прикликав мене з вузького проходу:

— Пане Таубеншлаґ, якщо Ваша ласка, хай сьогодні вночі тут буде темно, гаразд? Чуєте, — правив він далі, зауваживши, що я занадто збентежений, аби поцікавитися причиною такого прохання. — Чуєте, я нізащо б не наважився перебити Вам у пильнуванні свого обов’язку, якби на карту не було покладено, і я цього певен, честь моєї дружини. До того ж від цього залежить і майбутнє моєї панночки доньки у світі мистецтва… Відтепер і назавжди… Жодна душа не має бачити того, що сьогодні вночі тут звершиться…

Я мимоволі відступив назад — так уразив мене тон старого, вираз його обличчя, переляк, з яким він говорив.

— Ні, ні, будь ласка, не тікайте, п-не Таубеншлаґ. Жодного криміналу тут немає. Звісно, якби щось подібне сталося, мені довелося б утопитися… Знаєте, я, той, одержав від одного столичного клієнта… вельми… вельми сумнівне замовлення… І сьогодні вночі, коли всі поснуть, це тишком-нишком нарихтують на візок і відвезуть… Он як.

Мені відлягло від душі. Хоча я й не здогадувався, у чому річ, але втямив, що йдеться про якусь звичайнісіньку витребеньку.

— Може, я міг би допомогти Вам з тим рихтуванням, пане Мучелькнаус? — спитав я.

Точильник у захваті мало не вчепився мені на шию: «А пан Йохер про це не дізнається? — запитав він одним духом, а тоді стурбовано докинув: — А хіба тобі дозволяють так пізно тинятися вулицями. Ти ще такий малий!»

— Мій названий батько нічого не помітить, — заспокоїв я його.

Над північ долетіло до мого вуха, що хтось тихенько мене зве. Я зійшов сходами; у проході з ліхтарями, мов тінь, бовванів візок.

Копита коней були обмотані ганчір’ям, аби ніхто не почув, як вони цокають. Біля дишла стояв візник і шкірив зуби щоразу, коли п-н Мучелькнаус тягнув ціле пудло з великими, круглими, обточеними дерев’яними кришками, з ручкою посередині, за яку їх випадало брати.

Я миттю підскочив і заходився допомагати з рихтуванням. За півгодини візок був виповнений з наспою і, сяк-так перевальцем покотившись через міст обгороди, незабаром розчинився у пітьмі.

Долаючи мій спротив, старий, важко сопучи, потягнув мене до себе в майстерню.

На круглому білому обструганому столі із гальбою слабкого пива та двома склянками блищала красиво виточена штукенція, — певно, призначена для мене, — відбиваючи, наче чиста шибка, все тьмяне світло, що його виливала маленька підвісна гасова лампа. Довкола ж неї влягалися сливе непроникні сутінки.

Мало-помалу мої очі навикли до них, аж я угледів що і де.

Від однієї стіни до іншої тягнувся сталевий вал: за дня його крутила річкова вода, обертаючи знадвору водяне колесо. Цієї вечірньої пори на ньому куняло кілька курок.

Над токарським верстатом, мов петлі на шибениці, теліпалися шкіряні паси.

З кутка визирала дерев’яна статуя Святого Себастьяна, прошитого стрілами. Кожну з тих стріл уподобала курка.

Відкрита труна, в якій коли-не-коли шаруділа уві сні пара кроликів, стояла у зголовах негодящого помосту, що, певно, правив точильникові за ліжко. Єдиною прикрасою кімнати був

1 ... 3 4 5 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"