Читати книгу - "Сирітський потяг"

class="p1">Моллі сердито на нього зиркає. Вона вбрана в рожеву блузку від «Лендс Енд», що їй позичила Діна з такої нагоди. «Я тебе ледве впізнаю, — кинула сухо, коли Моллі вийшла в ній зі спальні. — Ти в ній така… жіночна».

На Джекове прохання Моллі витягла з носа кільце й залишила тільки по дві сережки в кожному вусі. І з макіяжем теж постаралася — сьогодні вона просто бліда, а не схожа на привида, й очі обведені не так густо. Вона навіть купила рожеву помаду «Мейбелін» відтінку «мальвовий», посміявшись над його вигадливою назвою. Вона зняла всі свої численні каблучки з крамниці вживаних речей і залишила тільки ланцюжок із дармовисами від свого батька, замість звичного численного набору хрестиків і срібних черепів. Волосся залишилось чорним, з білими пасмами, що обрамляють лице, і нігті в неї теж помальовані начорно, але ясно, що вона постаралася, як зазначила Діна, «бути схожішою на нормальну людину».

Після Джекового відчайдушного втручання Діна знехотя погодилася дати Моллі ще один шанс.

— Наводити лад на горищі? — пирхнула вона. — Ага, вже. Може, з тиждень і протримається.

Певна річ, Моллі не сподівалася від Діни вотуму довіри, але й сама сумнівається. Чи справді вона збирається присвятити п’ятдесят годин свого життя допомозі якійсь буркотливій карзі, сидячи на горищі з протягами, перебираючи коробки, повні молі, пилових кліщів і ще бозна-чого? У колонії вона могла б проводити цей час на груповій психотерапії (що завжди цікаво) й дивитися ток-шоу «Погляд» (що досить непогано). Там можна було б спілкуватися з іншими дівчатами. А так вдома її чекатиме Діна, а ця стара пані пильнуватиме за кожним її рухом.

Моллі зиркає на годинника. Вони приїхали на п’ять хвилин раніше завдяки Джекові, який її підганяв.

— Не забувай дивитися в очі, — каже він. — І обов’язково всміхайся.

— Ти вже як мама.

— Знаєш, у чому твоя проблема?

— У тому, що мій хлопець поводиться як мама?

— Ні. У нерозумінні того, що на карту поставлений твій зад.

— На яку карту? Де? — Вона озирається, соваючись на сидінні.

— Послухай… — Він тре підборіддя. — Моя мама не розповіла Вівіан про колонію й усе таке. Їй відомо лише, що це громадський проект, який задали у школі.

— Тож вона не знає про моє кримінальне минуле? Боягуз.

— Ay diablo[4], — відповідає Джек, виходячи з авта.

— Ти підеш зі мною?

Він зачиняє дверцята, обходить авто й відчиняє пасажирські дверцята з іншого боку.

— Ні, проведу тебе до сходів.

— Який джентльмен. — Вона ступає на землю. — Чи боїшся, що я втечу?

— Правду кажучи, і те, й те, — відказує він.

Стоячи перед колосальними дверима з горіхового дерева з величезним мідним кільцем, Моллі вагається. Озирається на Джека, що вже повернувся в авто, надів навушники й гортає пошарпану збірку оповідань Джуно Діаса, який завжди тримає в бардачку. Вона виструнчується, розправляє плечі, прибирає волосся за вуха, пригладжує комірець блузки (коли вона востаннє мала на шиї комір? Хіба що собачий) і стукає у двері. Тихо. Вона стукає знову, трохи гучніше. А тоді помічає кнопку дзвінка ліворуч від дверей і натискає її. У будинку голосно звучить передзвін, і за мить з’являється Джекова мама, Террі, що поспішає їй назустріч із занепокоєним виглядом. Завжди дивно бачити Джекові великі карі очі на широкому, приємному обличчі його матері.

Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду — «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», — вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.

Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.

— Ну, причепурилася ти гарно.

— Дякую. Напевно, — бурмоче Моллі. Їй важко сказати, чи вбрання Террі — це уніформа, чи щось таке нудне, що на неї скидається: чорні штани, грубі чорні черевики з гумовими підошвами, проста футболка персикового кольору.

Моллі йде за нею слідом по довгому коридору, оздобленому написаними олією картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки їхніх кроків стишує східний килимок. У кінці коридору зачинені двері.

Террі на якусь мить прикладає до дверей вухо й тихенько стукає.

— Вівіан? — вона трохи прочиняє двері. — Дівчина прийшла. Моллі Аєр. Так, добре.

Вона розчахує двері у велику, залиту сонцем вітальню з видом на море, повну книжкових полиць від підлоги до стелі й антикварних меблів. Стара пані, вбрана в чорний кашеміровий светр з високою шиєю, сидить у ніші біля вікна у вицвілому червоному кріслі, склавши помережані венами руки на колінах, вкритих вовняним пледом у клітинку.

Підійшовши до неї, Террі каже:

— Моллі, це місіс Дейлі.

— Добридень. — Моллі простягає руку, як її навчив батько.

— Добридень.

Долоня старенької у Молліній руці суха й холодна. Вона бадьора худа жінка, з вузьким носом і пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкіра у неї тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зібране в ґульку. Світлі веснянки — чи це старечі плями? — розсипані по її обличчю. Вени на її руках нагадують карту, а шкіра навколо очей брижиться безліччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицької школи, яку Моллі недовго відвідувала в Авгу´сті (під час короткого перебування в непідхожій опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого — на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.

Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.

— Що ж, якщо буду потрібна — я на кухні, — каже Террі й зникає в інших дверях.

Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.

— Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, — питає вона, погладжуючи скроню.

— Гм-м… — Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. — За допомогою освітлювача й фарби.

— Де ти цього навчилася?

— Подивилася відео на ютубі.

— На ютубі?

— В Інтернеті.

— Ага. — Вона задирає підборіддя. — Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.

— Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, — мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.

— Моє не змінило, — відказує жінка. — Напевно, це забирає досить багато часу.

— Що саме?

— Отак фарбувати волосся.

— А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.

— А який твій природний колір, якщо не секрет?

— Зовсім ні. Темно-каштановий.

— А мій — рудий.

Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.

— Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.

Пані