Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Усі боялися.

Я раніше дивилася в небо і не боялася, а тепер дуже боюся. І дивлюся під ноги.

Стріляють з автоматів на вулицях.

19.10.

Дорослі кажуть, що на місто сунуть танки. Російські. Єльцин оголосив нам війну, щоб його!

Дідусь у лікарні. Я боюся, коли бомби кидають. Я і мама продаємо газети. Вони погано продаються. Одного разу я навіть просила милостиню з мамою, одного разу сама. Руку простягати не соромно, соромно дивитися на людей. Купили ліки на ті гроші.

26.10.

Ми повинні забрати дідуся з лікарні. Йому покращало. Ми не можемо вийти — стрілянина. До нас прийшли сусіди. Вони бояться.

27.10.

Мамі снилася її мама. Бабуся Галя. Вона померла нещодавно. Вона сказала:

— Іди. Твій батько чекає, щоб ховали.

Мама сказала їй:

— Ні, він живий, він у лікарні.

І прокинулася. Розповіла мені сон.

Ми не можемо дістатися до лікарні. Стріляють.

29.10.

Мама залишала мене в тьоті Валі й Альонки. Тут іще Васька прийшов, син тьоті Дусі. Ми грали в карти. Світла нема, і газу теж.

А потім прийшла мама — дідуся вбило. Обстріл. Стріляли, де лікарня на вулиці Первомайській. Лікарі втекли. Ховалися. А хворі залишилися.

Що ж робити? Дідусь Анатолій уже тиждень лежить мертвий. Мама плаче.

Поля

14.11.

Дідуся ховали. Мене не взяли. Усюди стрілянина. Я чула, як мама сказала тьоті Валі:

— Не могли покласти в труну, бо час минув.

Мама всім дала солоні помідори та хліб — поминання. Сусіди виїхали з міста до сіл. Але багато хто лишився.

21.11.

Ми ходимо з мамою і торгуємо. Інакше нема чого їсти. Учора літак літав низько над ринком, і всі пригиналися. Він моторошно вив.

Ми торгували дідусевими вудками та блешнями. У нього їх багато. Ніхто не вірить, що росіяни стануть бомбити. Вони ж люди.

25.11.

Ми з мамою хотіли забрати речі з дідусевої квартири. І сказали, щоб сусіди наші теж узяли, що хочуть. На згадку. І всі брали. І тьотя Валя, і тьотя Дуся, і дядя Адам із другого поверху: він купив квартиру дідуся Стьопи й бабусі Люби, і багато інших.

Потім прийшов дід Шаміль. Він хотів купити дідусеву квартиру. Але нам сказали, що дідусева квартира належить чеченцю одному. Ми не повірили. Дідусь її не продавав. Але так сказали міліціонери. І сказали, що мама може взяти тільки речі.

Поля

30.11.

Будинки в центрі горіли.

Мама купила мішок борошна. Ми смажимо перепічки на вогнищі. Я і бабуся Ніна носимо дрова.

01.12.

Ми пішли на ринок. І тут стали стріляти. І всі побігли. Всі падали в калюжі. Я впала.

Хтось на когось напав. І стріляли. Потім убило дитину в жінки, і вона кричала. Дуже кричала. Це куля. Кулі були всюди, і всі бігли й бігли. І ми бігли.

Ми залізли в автобус. Він поїхав, і тут сталося, що вертольоти стали стріляти по автобусу. Вони стріляли по нашому автобусу! Усі кричали і ховались одне за одного. Вертольоти літали й стріляли. І літаки літали й дзижчали.

Ми вийшли на зупинці «Нефтянка» і побігли через поле й залізницю. Там були дід якийсь і тьотя з дітьми. Я і мама. Усі бігли. А вертоліт летів і стріляв кулями в нас. І я кинула торбу й утекла додому перша. А мами немає.

І я не знала, що робити. Я вийняла з полиці з книжками стару ікону. Там на ній Ісус намальований. Я впала на коліна і стала плакати:

— Господи, будь ласка, зроби так, щоб нікого не вбили! Будь ласка! Врятуй маму, і дітей, і дідуся, і тьотю!

Маліка з другого поверху прибігла:

— Нас уб’ють! Нас уб’ють!

Це дочка Нури. Тут мама прийшла.

— Роззяво, нащо торбу кинула? — каже.

Маліка маму спитала:

— Там стріляли. Кого вбили?

— Нікого. Усі втекли, — відповіла мама.

Маліка сказала, що їхня родина виїде з міста до села.

08.12.

Чому Єльцин і Дудаєв не домовляться? Єльцин — це дядько один, а Дудаєв — це наш президент. Єльцин живе в Москві й хоче тут воювати. А Дудаєв тут живе. Дудаєв красивий!

Поля

11.12.

Ми ходили на хлібозавод. Дуже стріляли, і літаки кидали бомби. Гухкало. Ми принесли хліба. Дали тьоті Валі, бабі Ніні та Юрію Михайловичу, дідусеві з другого поверху.

Потім я йти не хотіла, а мама мене потягла. У центрі будинок. У нього бомба влучила. Там старі лежать унизу. Росіяни. Вони з фашистами воювали. Тепер ніхто не може їх дістати. Немає підйомного крана. А будинок упав. Поверхи впали!

Мама мене тягла, а я не хотіла. Я боялася, що почую їхні крики й не спатиму ніколи. Там горіли свічки біля будинку й була їжа в мисочках. Три дні люди чують крики, а врятувати ніяк не можуть. Просто молилися. І всі плакали. Дуже страшно.

Поля

26.12.

Мама була на базарі «Берьозка». Там казали, що російських солдатів мешканці десь не пускали і вони вбили когось. З однією тьотею щось погане зробили. І всі тепер перелякалися.

Літаки бомби кидають на нас!

30.12.

У нас живуть сусіди: їм страшно високо жити. До нас прийшли. Бабуся Оля, бабуся Зіна, Альонка з мамою прибігають і біжать назад (у них удома стара бабуся Римма). З будинку навпроти прийшли до нас бабуся Ніна та її дочка тьотя Варя зі світлим волоссям. І діти тьоті Варі: Мансур, Юрочка і Башир. Башир за мене старший на рік. Ми ходили з ним до школи № 55.

А Мансур старший за мене на п’ять років. До них додому снаряди влучили. І стіна впала. Тепер їм жити немає де. Вони в нас живуть. У нас однокімнатна квартира. Ми спимо по черзі на одному дивані. По дорозі сунуть танки і стріляють. Мама дістала ялинку. Новий рік!

1995

01.01.

Настав рік Свині! Зодіак такий.

Усю ніч стріляли по будинку. Ми лежали в коридорній ніші. Там немає вікон. До цього сиділи на санчатах, на підлозі у ванній. Будинок трясся. Горів. Танки сунули трасою, стріляли. Скрегіт страшний. Мансур із хлопцями бігав дивитись на танки.

Літаки кидали бомби. А потім так бухнули снарядом, що на кухні з вікна впала ґратка. І впала вона на маму, бабусю Ніну й тьотю Варю. Вони на підлозі святкували Новий рік. Тепер у них