Читати книгу - "День гніву"

еміненціє. Великий візир дав наказ Бахчисараєві підтримувати ребелізантів.

— Дуже добре, — пхинькнув кардинал, — що далі на північ простягнеться вплив Порти, а через те й наш, тим краще для справ Його Величності Найхристияннішого короля…

— Мрозовицький надіється на Семигород…

— Добре діють панове агенти Хмельницького, на Мадонну, добре діють!

— Крім Мрозовицького, кавалера бистрого ума й великої фантазії, діє там ще дехто, еміненціє. Навіть зі святої когорти о[рдену] о[тців] єзуїтів… За мойого побуту в Україні я придбав собі добрих знайомих…

— Підтримуємо козацьку ребелію якнайдискретніше, — розгорнув кардинал книгу, заложену стьожкою, — але по змозі, за найчиннішою участю всіх наших можливих засобів. Завтра ж, пане Шевальє, виїжджаєте з Парижа. Перед тим попередьте Мрозовицького про наші рішення, але якнайдискретніше, ви зрозуміли?.. Що швидше ви будете в обозі генерала Хмельницького, то краще… Ми не маємо ніяких причин підтримувати друзів наших ворогів…

Шевальє кивав головою, улесливо схиляв її й застигав. Кардинал поворушив щипцями жар. Іскри бризками розсипались. Щипці розжарілись.

— Так, друзів наших ворогів… Варшава, Відень, Мадрид і тутешні наші крамольники — одна гадина, яку треба задавити, безжалісно й якнайшвидше. Всі ті, що не бачать грядучого віку, коли не привілеї станів, не примхи іменитих і визначних, не пиха хоч би й найзнатніших ледарів, п’яниць і розпусників, а суверенітет держави вирішуватиме, мій дорогий пане Шевальє. Хто того не бачить, той сліпий. На те були всі змагання нашого великого учителя, покійного кардинала Ришельє, на те праця вашого покірного слуги. А прогнила будівля Речі Посполитої тільки жде удару, щоб розвалитись. Козаки прискорять кінець цього монстра. Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite[19], то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє. І ми вмітимемо з того витягнути й нашу користь…

— Bellua sine capite, — шепотів П’єр Шевальє, письменник і кардиналів агент, йдучи потаємними сходами, щоб оминути вартових. В заулку кіт перебіг йому дорогу. Але не обходив її: котів у Парижі розвелось так багато в останньому часі, й вони втратили, очевидно, свою прикмету звістувати лихо.

* * *

— Bellua sine capite, патре Генцелю Мокрський, добрий мій учителю, ти знаєш їх, братів моїх сердешних, земляків моїх єдинокровних. З віток, з урочищ, із лугів і річок іде, валить валом сірома. Пішо й кінно йдуть. Bellua… Дам я раду з нею? З голоколінною сіромою, з п’янчужками буйними, з андиберами безбожними, з дейнеками, з бражниками, з бродниками, з левенцями?[20] Боже, поможи мені, Боже, не облиш мене. Капітане небесний, сильний і мудрий Ти, Господи, а я воїн Твій простий, знівечений, зламаний кривдою. Хміль мине, але не мине моя люта пристрасть. Рана ятриться моя, рана ж моя пекуча. Шкода говорити. Того не вернеш, того вже не вернеш, що було. Раювання не буде, тихого Суботова вже не буде, білого світу, медвяного дня щасливого. Ніч кругом. А я йду. Ніч кругом, а дороги не видно. Птиці Дніпрові, мотилі полум’яні, чайки й ті крильми мигтять, як вогненні вісті. Й вода — кров. В крові тільки ганьбу змиєш. З усього омиєшся. Чистий станеш. Так, Боже, чистий… Соловейко співає. Казав Конецпольський: «Як соловієві спів, так козакові бунтування».

Добрий був пан Конецпольський, пішли б ми з ним на турчина, його мості королеві придбали б слави несмертельної й поскромили[21] б тоді кролевенят.

— Так заспіваю соловієм, чи що? Але й заспіваю вам, кролевенята, пани мої кохані, пеські ви синове, прелюті й заюшені, на славу новій Речі Посполитій, на славу пану королеві нашому заспіваю. Зітну вас, Чаплинських і Дачевських, великих і малих, зітру вас упень. А народові славному Роксоланії, Україноньки моєї, придбаю честі. Насіння не залишу з периноспалів, нераносталів, фазаножерів, у шатах позлотистих, у деліях[22] соболевих. Не за себе, а за всіх, мості королю, прости м’я. Моя кривда — кривда ж і народові всьому благочестивому. І твоя теж, плохий же ти чоловіче, мості королю…

— Соловейко співає. І там співають, в обозі. Нові йдуть. Гомонять. Всі на Базавлук. Всі на Бецький острів. І сто тисяч їх прийде. Спалахне марево. Вже не вгасиш, пане гетьмане коронний, і ви, пани Калиновські, Заславські, Сенявські, Вишневецькі, Сапіги, Збаразькі… Відступили-єсте колись від матки-отчизни, так тепер не просіте ласки в неї. Не вгасите її, гніву отчизни не втишите, хіба зі мною — й я згорю тоді, спопелію.

— Йти вже пора. Там чекають. Курінні чекають і пан кошовий.

— Може, вісті нові від любих друзів, від споборників моїх…

— Олено, Оленко моя, ластівонько тиха?..

* * *

Весь генварій і фебруарій Хмельницький прожив у Січі… Дяк Кунаков слухав, гладив хвилясту русяву бороду, а на ній зачепились крихточки хліба, риб’ячі остяки. Погикував, бо уконтентували, в Литві добре контентують послів Його Велічества. Крізь слюдові шибки в заїзному дворі тикалось бліде оршанське сонце.

Болотов, так той їхав із Києва. Аж по вуха був забрьоханий білоруською грязюкою. Гнав на зламання шиї, щоб здогнати думного дяка і його почет.

— Ну, а як же він від погонщиків тих, від реєстрових, що його спіймати хотіли, як же він від них відбився, я кажу — чигринський той сотник, га?..

І до сну хилило, й очиці маленькі-масійські стали. Ледве перемагав солодкий сон.

Болотов, молодий, порвистий боярин, стишив голос (кругом раювала шляхта):

— Богдан Хмельницкий послав к ним, к реестровим, от себя черкас, двух козаков и велел говорить: для чего де они на товарищей своих единокровних, паче же единоверних, вооружились? А они де не о себе, но о благочестивой вере християнской, и они де погонщики, если на благочестивую веру возстали, с ляхи соопча, и они де Богу ответ дадут… А Богдан де со товарищи против них, единокровних и единоверних, своих сабель не поднимают…

— И што погонщики?

— Черкасы тогда перебили часть жолнеров, а остальных разогнали и пристали к Хмельницкому. Принял их с радостью…

Кунаков зареготався. Гусячі лапки біля очиць замигтіли тучно.

— Я думаю, Іване Васильовичу, що він їх з радістю прийняв…

Болотов не сміявся. Задумався. Зібрав у кулак коротку борідку. Браги не торкав. Доймала його думка. Їхав через Україну, насичену передгроззям. Світанки вставали мрячні, а тоді розцвітали багром. Гуділа земля, нишкли трави, мов у дожиданні ратей і війн. Пінились Дніпрові чорториї, рвались до моря хвилі-ненаситці. Щетинились ліси, шуміли, як би стосот загонів таборувало там, в